Щоденник. Не можу його покинути. Він приносить стільки клопоту… і стільки любові.
Я не можу залишити його самого надовго. Не тому, що він щось розіб’є чи зробить мені незручно — просто він сумує. Сумує так сильно, що або відмовляється від їжі, або починає рити ями вздовж паркану, наче хоче знайти дорогу до мене. А коли яма стає достатньо глибокою, щоб сховати в ній скарби, він кладе туди мої речі — капці, зарядку від телефону, окуляри — закопує й охороняє, немов це найцінніше, що в нього є.
У нього епілепсія. Вроджена. Він живе з цим все життя. І я — теж. Вже десять років щоранку й щоночі даю йому ліки. Ні, він не любить таблетки. У жодному вигляді. Ні у фарші, ні у ковбасі, навіть у найсмачнішому шматочку. Тому я муся сісти поруч, взяти його мордочку в долоні, покласти пігулку на корінь язика й чекати, поки він проковтне. Він дивиться на мене так, немов усе зрозумів, ніби прийняв це — а потім, удаючи, що все гаразд, йде в іншу кімнату, щоб непомітно виплюнути ліки під шафу. І повертається з провиним поглядом: мовляв, пробач, знову не вийшло.
Під час нападів він намагається дотягнутися до моєї руки й лизнути, ніби хоче сказати: «Пробач, що зараз не можу бути твоїм захисником». Я бачу, як він старався, як боровся зі своїм тілом, як хотів залишитися сильним у моїх очах — і серце розривається.
Він ричить, ледь чутно, коли хтось із родини підвищує на мене голос. Його відданість безмежна. І якщо я лежу без сил після зміни, він лягає поруч і стереже, не йде, навіть коли кличуть на прогулянку.
Від нього сиплеться шерсть. Навіть після ідеального прибирання вона все одно опиняється в найнесподіваніших місцях — на одязі, на їжі, на подушках. Але це вже частина нашого побуту. Я не серджуся — я звикла. Це його шерсть. Вона — як пам’ять, як нагадування, що я йому потрібна.
Він смішно простягає лапи, щоб я взяла його на руки. І я кидаю все, що роблю, сідаю просто на підлогу, обіймаю його, кладу голову на його спину. Бо підняти 40 кілограмів чистої любові неможливо. Але притиснути до себе — обов’язково.
З ним треба багато гуляти. Дуже багато. І навіть якщо ноги не держать, а очі слипаються від втоми, я знаходжу в собі сили взяти повідець і піти поруч. Бо він цього чекає. Бо для нього це не просто прогулянка — це мить, коли він поруч зі мною, і цього достатньо.
Він не говорить, не сперечається, не дає порад. Він не приносить грошей і не допомагає по господарству. Він не подає інструменти, не крутить лампочки, не обговорює політику чи філософію. Він просто поруч. Мовчки. З вірою, з довірою, з відданістю, яку людині не завжди під силу зрозуміти.
Він просто є. Зі своїм вологим носиком, добрими очима, важким зітханням, коли я йду. І з невимовною радістю, коли повертаюся. Його любов — не за щось. Вона — просто так. Без умов. Без вимог.
І коли мені хочеться плакати, коли руки опускаються, коли все здається безглуздим — я просто дивлюся на його мордочку. Його очі запитують: «Ти в порядку?», і я раптом розумію, що так, я не сама. У мене є він.
«Якщо ви візьмете собаку з вулиці, нагодуєте й приголубите її, вона не вкусить вас. Ось у чому різниця між собакою й людиною». Тепер я точно знаю, про що йшлося.
Я не можу його покинути. Бо без нього моє життя було б тихішим… але й пустішим.
