Я не можу його покинути. Він приносить стільки клопоту… і стільки любові.
Не можу залишити його одного надовго. Не через те, що він щось зробить чи створить незручності — просто він сумує. Сумує так сильно, що або відмовляється від їжі, або починає рити ями вздовж паркану, наче намагається знайти дорогу до мене. А коли яма стає достатньо глибокою, щоб сховати в ній свої скарби, він кладе туди мої речі — капці, зарядку від телефону, окуляри — закопує й пильно стереже, ніби це найцінніше, що в нього є.
У нього епілепсія. Вроджена. Він живе з цим все життя. І я теж. Вже десять років щоранку й увечері даю йому ліки. Ні, він не любить пігулки. Ніякі. Ні у фарші, ні у ковбасі, навіть у найсмачнішому шматочку. Тому я сідаю поруч, беру його мордочку в руки, кладу пігулку на корінь язика й чекаю, поки він проковтне. Він дивиться на мене так, немов усе зрозумів, немов погодився, а потім, удаючи, що все гаразд, йде до іншої кімнати, щоб таємно виплюнути пігулку під шафу. І повертається з провиним поглядом: мовляв, пробач, знову не вийшло.
Під час нападів він намагається дотягнутися до моєї руки й лизнути, ніби хоче сказати: «Вибач, що не можу зараз бути твоїм захисником». Я бачу, як він намагається, як бореться зі своїм тілом, як хоче залишитися сильним у моїх очах — і серце ниє.
Він ричить, ледве чутно, якщо хтось із домашніх підвищує голос у мій бік. Його відданість безмежна. І якщо я лежу без сил після чергування, він лягає поруч і стереже, не йде, навіть коли кличуть гуляти.
Від нього сипеться шерсть. Навіть після прибирання, коли, здавалося б, усе ідеально, вона все одно опиняється у найнесподіваніших місцях — на одязі, на їжі, на подушках. Але це вже частина нашого побуту. Я не серджусь — звикла. Це його шерсть. Вона — як спогад, як нагадування, що я йому потрібна.
Він смішно проситься на руки. І я кидаю все, що роблю, сідаю просто на підлогу, обіймаю його, кладу голову на його спину. Бо підняти 40 кілограмів чистої любові неможливо. Але пригорнути — обов’язково треба.
З ним треба багато гуляти. Дуже багато. І навіть якщо у мене немає сил, навіть якщо очі злипаються від втоми, я знаходжу можливість взяти повідець і піти поруч. Бо він цього чекає. Бо для нього це не просто прогулянка — це мить, коли він поряд зі мною, і цього достатньо.
Він не говорить, не сперечається, не дає порад. Він не приносить грошей і не допомагає по господарству. Не подає інструменти, не крутить лампочки, не обговорює політику чи філософію. Він просто тут. Мовчки. З вірою, з довірою, з відданістю, яку людині не завжди під силу зрозуміти.
Він просто є. Зі своїм вологим носиком, з добрими очима, з важким зітханням, коли я йду. І з невимовною радістю, коли повертаюся. Його любов — не за щось. Вона — просто так. Без умов. Без вимог.
І коли хочеться плакати, коли руки опускаються, коли все здається марним — я просто дивлюся на його мордочку. Його очі питають: «Ти в порядку?» — і я раптом усвідомлюю: так, я не сама. У мене є він.
«Якщо ви візьмете собаку з вулиці, нагодуєте й приголубите, вона вас не вкусить. Ось у чому різниця між собакою та людиною», — писав один мудрець. І тепер я точно знаю, про що він говорив.
Я не можу його покинути. Бо без нього моє життя було б тихішим… але й пустішим.
