Ця історія трапилася в одному з міських автобусів. Я поверталася з нічної зміни і була вкрай втомлена, бо робота моя не з легких. Однак понад усе хотіла вчитися, а в батьків таких грошей для оплати мого навчання не має. Тому обрала такий шлях.
Автобусом добиралася з одного кінця міста в інший. За цей проміжок часу вдавалося трохи здрімнути. Потім ще годинку спала вдома і бігла на пари.
І ось на одній зі зупинок зайшла матуся з хлопчиком років дванадцяти-тринадцяти. Вона підійшла до мене і торкнулася мого плеча:
– Чи можете поступитися місцем моїй дитині?
– Ти хворий, чи може, у тебе є травма ніг? – запитала малого.
-Ні! – твердо відповів малий.
-А може, ти працював усю ніч чи ще щось таке? – продовжила я.
-Ні! – уже трохи розгублено відповів він.
-А може, в тебе зовсім нема часу для сну, бо ти так багато вчишся? – не вгавала я.
-Ні! – і малий розсміявся, бо останнє питання видалося йому навіть смішним.
-Тоді вибач, дитино, але мені справді треба трохи поспати, – відповіла я і розвернулася до вікна, міцно склепивши повіки.
Мені було байдуже, що далі творилося в салоні. Є миті в житті, коли доводиться жити не за зальними правилами, коли ти дієш так, як підказує тобі власне серце чи совість. І нікому не треба нічого пояснювати. Важливо просто толерантно все розставляти на власні місця. І ситуація в автобусі була саме тим випадком.
