20 жовтня
Сьогодні був важкий день. Після довгої зміни в аптеці у Львові я ледве дотягнула ноги до квартири. У голові лише одне: гарячий душ, м’який халат і чашка чаю в тиші. Та не встигла навіть роззутися, як дзвонить чоловік. Піднімаю трубку — і спокійний, ніби ні в чому не винен голос Тараса:
— Готуйся, Соломіє, сьогодні гості. Приїхала Оксана — поживе трохи у нас!
Все обірвалося всередині. Навіть не спитав, не попередив — просто оголосив, ніби моє життя тепер його родинний хостел. Я оніміла. Яка Оксана?! Та ж… його двоюрідна сестра з Житомирщини, про яку я тільки чула у третьому вступному. Вони з батьками живуть у селі, вона там, кажуть, і коров доїть, і хліб пече. Але одне — чути про людину, а зовсім інше — коли вона раптом у твоїй спальні розглядає твої намиста.
Коли зайшла додому, Тарас з нею вже чаював на кухні, сміялися, ніби старі знайомі. Вона одразу ж почала оглядати квартиру, немов екскурсантка: завітала у всі кімнати, а в моїй спальні взагалі затрималась. Достала мій крем, почала мазати руки, потім приміряла сережки. Я стояла на порозі, немов прибита.
— Оксано, вибач, але це мої речі. Тут без дозволу не риються, — сказала я тихо, але так, щоб почула.
Вона скривила губи, наче дитина, якій не дали цукерку:
— Та я ж просто подивитися хотіла… Ви ж не скупитеся.
Не стала сперечатися, пішла у душ. Лігла спати — а чаю в домі нема. Чи то випили, чи то забрали з собою. А перед сном Тарас ще й додає:
— Подумай, що робитимемо у вихідні. Їй же нудно буде!
Я не витримала. З якої речі я маю скасовувати побачення з подругою (ми не бачились півроку!) заради дівчини, яку вперше бачу? У нас були плани: кав’ярня, прогулянка, може, кіно. А тепер що — водіювати по ТРЦ за свій кошт?
Ранком вона вже була вдягнена, з телефоном у руці:
— Ну що, йдемо? Хочу у «Криївку», потім у «Пузату хату»!
Я глянула на неї і відповіла рівним тоном:
— Оксано, у тебе ж є карта у телефоні. Ось ключ — гуляй скільки хочеш. Але мене, будь ласка, не займай.
Вона очі витріщила:
— Я ж розраховувала на вас! У мене ж гривень нема — мати не дала…
— Погуляти можна і без грошей. А якщо їсти схочеш — холодильник у кухні.
Вона надулась, ніби світ їй не милий. А я взяла сумочку і пішла. Просто тому, що втомилася почуватися гостею у власній хаті.
До вечора зібралася вся родина. Почали допит: як я сміла образити бідну дівчину, чому жадібна, чому не ділюся. Навіть слова не дали сказати. А Оксана сиділа в кутку, виглядала приниженою.
Я видихнула і відповіла:
— Я не покоївка. Нікому нічого не винна. Оксана мені не рідна. Я її не запрошувала. Моїх грошей ледве вистачає на мене. Якщо жалко — зберіться всі й дайте їй на розваги.
Тарас мовчав. А вже перед сном пробурмотів:
— Ти права… Просто не хотів сварки.
От і все. Я не егоїстка. Я просто людина, яка хоче, щоб її простір поважали. І якщо хтось вважає, що спільна кров — то дозвіл лазити по моїх речах, то краще спершу придивитися до себе. Бо хата — не безкоштовний хостел.
