У той березневий день Лену трясло зранку. Не від холоду — від злості. Вона стояла біля дзеркала, одягала сина й намагалася стримувати дратівливість. Сьогодні — Восьме березня. Жіночий день, який міг би пройти хоча б трохи спокійно, але їй знову доведеться їхати до свекрухи. А це означає — напружена посмішка, єхідні зауваження, претензії й вічне почуття провини, яке та вміла викликати майстерно.
— Лено, знову з кислою мину? — бурчав Микола, надягаючи куртку. — Тільки не кажи, що не хочеш їхати.
— А ти справді не здогадуєшся, чому? — скрізь зуби кинула вона. — Знову чіплятиметься, дорікатиме, розповідатиме, як я неправильно виховую Дениса, і навіть не поцікавиться, як я себе почуваю. Хоч раз би згадала, що я працюю з ранку до ночі, і вся турбота про дім — на мені.
— Ти ж із дому не виходиш, — хмикнув він.
— А ти думаєш, працювати віддалено — це значить лежати на дивані? Чи в нас світло, їжа й одяг самі з неба падають?
Микола образився. Він не звик, що Лена нагадує йому про гроші. Хоча правда була на її боці: її заробіток дизайнерки-фрілансерки втричі перевищував його оклад охоронця на складі.
— Може, ти один поїдеш? — спробувала вона ще раз.
— Сьогодні свято, Лено. Восьме березня. Ти не можеш просто проігноривати мою матір.
Через дві години вони вже сиділи в однокімнатній квартирі Надії Іванівни у Броварах. У кутку, на розкладному кріслі, гортала журнал Оля — двадцятирічна племінниця Миколи, сирота, яку свекруха взяла до себе п’ять років тому після загибелі батьків. Лена й Оля ніколи не знаходили спільної мови. І Лена не могла не помічати, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онукові.
— Ми тут з тітками порадилися, — сказала Надія Іванівна за святковим столом. — Квартиру свою я перепишу на Оленьку. У вас-то житло є, а їй — починати життя.
Через пару днів документи оформили. Але з умовою, що Оля заселиться лише після смерті бабусі. Доля, як то буває, вирішила інакше — через три тижні Надія Іванівна перенесла важкий інсульт. Жінка вижила, але вже не могла обходитися без сторонньої допомоги.
— Ми маємо переїхати до мами, — категорично заявив Микола. — Вона сама не впорається.
Лена проковтнула ком роздратування. Вони справді переїхали. Тільки турбота про свекруху — годівниця, миття, прибирання, зміна білизни — лягла на неї одну. Микола йшов на роботу, Оля — на навчання та до хлопця. А Лена і працювала, і тягла весь дім, а тепер ще й сиділкою стала.
— Миколо, може, Оля допомагатиме? Адже квартира тепер її, — не витримала вона одного вечора.
— Вона студентка, у неї стосунки. Не сюди ж їй його приводити. І взагалі — ти ж вдома сидиш.
— Вдома. Працюю. І все тягну сама.
— Набридло, так? — усміхнувся він. — Моя мати — і тобі доглядати. Ти ж не кинеш її?
— Це твоя мати. А мені — свекруха. Я не зобов’язана. Ти б за моєю матір’ю точно не доглядав. Тому наймай сидЛена глибоко зітхнула, усміхнулась синові й сказала: “Тепер ми живемо для себе”.
