Колись давно, як іще віталися в селах звісною ласкою, а в містах поспіхом життя, була в мене історія, що досі згадується з гіркотою.
Після довгої зміни в аптеці, коли ноги вже ледве несли, і лише думка про гарячий душ, м’яку сорочку та чашку чаю в тиші давала сили, задзвонив чоловік. Підняла слухавку, і голос Тараса, спокійний, без найменшого сумніву, оголосив:
— Збирайся, Марічко, сьогодні гості. Наша Соломія приїхала — трохи погостить!
Серце стислося. Це не прохання, не нарада — просто констатація: «Твій час більше не твій». Я оніміла. Яка Соломія? Чому ніхто не попередив? А, так… його молодша сестра, яку я й на власні очі не бачила, і з якою навіть листуватися не доводилось. Чувала лише кілька розповідей: дівчина з глибинки Волині, у десятій класі, нібито тиха й господарна — там, мовляв, змалку до праці звикають. Але одне — чути про людину, а зовсім інше — коли вона беззастережно вривається у твій дім.
Тарас, ніби нічого й не сталося, базікав із нею на кухні, коли я зайшла. Вже чай пили, і Соломія почувалася так, наче не в гостях, а вдома. Після вечері вона з цікавістю оглядала квартиру — заходила у кожну кімнату, немов у музей, аж зупинилася біля нашої спальні, що їй найбільше сподобалася. Того ж вечора влаштувала там фотосесію, розклала мою косметику, навіть приміряла кілька моїх прикрас. Я закостеніла на місці.
— Соломіє, вибач, але це моя особиста территорія. Ти зайшла без дозволу й чіпаєш мої речі. Мені це неприємно, — промовила я спокійно, але твердо.
Вона похилила голову, скривилася:
— Я ж не знала, що ви так сприймете… Просто хотіла подивитися, як ви живете.
Я мовчазно пішла до ванної. Лягаючи спати, зрозуміла, що в домі не лишилося ані пакетика чаю — мабуть, вони з Тарасом усе випили. Залишилася без чаю, без спокою і — найголовніше — без розуміння. А перед сном чоловік додав:
— Подумай, як ми вихідні Соломію розважатимемо. Їй же нудно буде без компанії!
Ледачий був мій подих. За яким дивом я маю міняти свої плани задля дівчини, яку вперше бачу? У суботу в мене була зустріч із подругою, яку рік не бачила. Планували походити по крамницях, пообідати, прогулятися. І що тепер — все скасовувати заради приїжджої підлітки, яку навіть мати не провела?
Наступного ранку, коли я ще тільки думала про сніданок, Соломія вже була нафарбована, у джинсах із блискітками й стояла біля дверей з телефоном.
— Ну що, йдемо? Хочу до торгового центру, а потім, може, у ресторан?
Я подивилася на неї й спокійно відповіла:
— Знаєш, Соломіє, у тебе є телефон із мапою. Ось запасний ключ — гуляй, куди хочеш. Тільки, будь ласка, не заважай мені.
— Що?! — вона роззявила рота. — Я ж думала, ви з братом мені допоможете. У мене грошей нема — мама не дала, я розраховувала на вас…
— Прогулятися містом можна й без грошей. А якщо зголоднієш — холодильник знаєш де.
Мовчання. Вона сіла на кухні, ніби образилася на світ цілий. А я зібралася й поїхала до центру. Просто тому, що не хотіла більше почуватися чужою у власній хаті.
До вечора з’явилася вся родина. Я й зрозуміла не відразу, доки не почався спільний допит: чому я образила бідну дитину, чому не дала грошей, чому взагалі веду себе егоїстично. Ніхто й слова не дав вставити. Усі кричали. Соломія сиділа в іншій кімнаті, зображуючи жертву, яку я, мовляв, принизила.
Я вислухала їх усіх, а потім сказала:
— Я не служка. Я нікому нічого не винна. Соломія мені ніхто. Я її не запрошувала. Зароблених грошей мені й так ледве вистачає. Якщо вам шкода племінниці — зберіться родиною й забезпечте її дозвілля.
Тарас мовчав. Лише пізно ввечері, коли всі пішли, тихо промовив:
— Ти права… Просто я не хотів сваритися з родичами.
Ось і вся історія. Я не егоїстка. Я просто жінка, яка хоче поваги. І якщо хтось думає, що «родина» — це дозвіл на халяву й обслуговування, то нехай спершу в дзеркало подивиться й запитає себе: чи варто вливатися у чуже життя без запрошення.
