Пішла на зустріч випускників. Прийшло троє чоловік, якщо не рахувати мене. Я здивувалася, адже сподівалася побачити мінімум половину одногрупників. Чоловік був тільки один — Богдан. Він спортсмен, працює в кальянній. З дівчат прийшли Оксана, Віра та Люба. Оксана домогосподарка. В неї троє дітей і чоловік сантехнік. Віра працює в магазині парфумерії, любить вільний стиль життя, про заміжжя навіть не думає. Люба щось середнє між Оксаною і Вірою. Думаю, вона поки що сама не зрозуміла, що їй треба від життя.
Ми весело проводили час. Трішки випили червоного, поїли салатиків та поспівали в караоке. Оксана пішла перша, бо треба дітей рано в школу збирати. Люба пішла друга. В неї розболілася голова. Вона викликала таксі і поїхала додому.
Залишилися ми втрьох: я, Богдан та Віра. Діалог зайшов за сім’ю. Віра відстоювала свою думку, неча лев. Вона бачить в чоловікові гаманець та супергероя. Вона вважає:
— Чоловік повинен заробляти гроші. Його обов’язок забезпечити сім’ю. Якщо він не може приносити достатньо грошей своїй коханій, то навіщо він треба?
Богдан виступав проти переконань Віри.
— Сьогодні важко прокормити сім’ю на одну зарплату. Не всі чоловіки працюють на хороших роботах. Деяким доводиться працювати на двох роботах, щоб платити за квартиру та продукти. Не всі чоловіки здатні багато працювати. Всі ми люди. Це треба розуміти! — Впевнено говорив Богдан.
Я слухала і не лізла в розмову. Цікавий діалог, який викриває довічну проблему: хто, кому, що повинен?
— Я не збираюся вкладати свої гроші в сімейний бюджет! Свої гроші витрачатиму на себе. Мене не цікавить, де він буде шукати гроші. Він чоловік, отже повинен заробити. Це в вас генетично закладено!
— Віро, твої погляди застаріли! — Казав Богдан. — Нікому чоловік нічого не повинен. Так само, як і жінка. Стосунки мають приносити всім радість, а не втому та скандали.
— А ти що думаєш? — Віра звернулася до мене.
— Я згодна з Богданом.
Віра стукнула кулаком по столу.
— І ти туди ж! Ти жінка! Створена для кохання та свята! Ти не повинна думати де взяти гроші на комуналку!
Я скривилась. Не подобаються мені погляди Віри.
— Я спокійно плачу п’ятдесят на п’ятдесят в кафе та ресторанах. Коли їхала в відпустку з чоловіком, платила сама за себе. В нас немає ніяких проблем з грошима. Я бачу скільки він працює і чудово розумію, що він не повинен тягти все сам. В нього один день вихідного в тиждень. — Сказала я Вірі.
— Бачиш! — Переможно вигукнув Богдан. — Люди чудово живуть!
Віра схрестила руки на грудях.
— Вірочко, — Богдан поклав свою руку на Вірині плечі, — пора погляди міняти. Ніхто, нікому, нічого не винен! На дворі двадцять перше століття, голубко моя!
