Багато років поспіль я працювала продавчинею на базарі в Чернівцях. Хоч ринок великий, покупців багато, однак я жила від зарплати до зарплати. Ледве кінці з кінцями зводила, бо оплата за оренду квартири практично нічого мені не залишала.
Коли почалася мода в нашому селі їхати до Італії на заробітки, я ще наслухалася балачок жінок, які вже там були – покинула все і у 31 рік подалася з ними. Я приїхала в Італію, знайшла роботу і вивчила мову. Саме там я познайомилася з привабливим італійцем на ім’я Роберто.
Роберто був зовсім не таким італійцем, як про них розповідали наші жінки-заробітчанки. Він був дуже хорошою людино. Я була на сьомому небі від щастя знайомства з ним.
Ми зустрічалися біля 5 місяців до того, як він зробив мені пропозицію руки та серця. А ще через півроку ми узаконили наші стосунки. Мої подруги постійно розповідали історії про розкішне життя в Італії, коли я продавала в Чернівцях на базарі. І от, моя мрія – здійснилася. Доля дала мені шанс бути щасливою поруч з надійним чоловіком.
Заробітну плату я отримувала не погану, навіть високу. Хоча я ніколи не хотіла жити багато. Всі мої мрії були про щастя поруч з коханим чоловіком.
У нас весілля було двічі. Спочатку ми розписалися в Італії, а пізніше повінчалися у моєму рідному селі. Я не хотіла робити весілля на все село і запрошувати величезну родину. Я хотіла тихого сімейного затишку. Адже з дитинства мама вчила, що люди є заздрісні і не слід вихвалятися своїм щастям. Проте наші люди все одно поширювали про мене плітки зі швидкістю світла. Після весілля Роберто вирішив всі питання з моїми документами і ми повернулися до Італії.
Спочатку ми жили в ейфорії від кохання, пізніше в знаки далися наші різні менталітети і на їх основі виникали конфлікти.
Пізніше мені набридла піца, паста і вся італійська кухня. А Роберто не уявляв життя без них. А я так мріяла про борщ, вареники і голубці… Як я це готувала – чоловік і не торкався до їжі, залишав її на столі. З часом він почав мені дорікати, що я живу в Італії і повинна їсти як італійська синьйора. Я це розумію і харчуюся їхніми наїдками, але ж не щодня можу себе змусити.
У Роберто є звичка двічі на день розмовляти з своєю мамою. Звичайно ж вона хороша та розумна жінка, але мені не приємно, коли він розповідає їй повністю все, що відбувається у нас вдома та між нами. Ні, він не є «Матусиним синочком», але любить ділитися з нею всім.
Потім я дізналася, що вагітна. Радості моїй не було меж і я одразу ж повідомила чоловіка.
Не минуло і години, як вся його родина телефонувала із словами вітання і відправила дорогі подарунки дитині. А я ж хотіла зберегти цю ніжну новину. Щастя ж любить тишину. Чоловікова родина не переставала дарувати нам подарунки для майбутнього дитя, і в нас вже не було місця куди їх складати. Наступних днів Роберто з мамою почали вирішувати на кого піде навчатися наша ще ненароджена дитина і планували скільки грошей на місяць ставити на банківських рахунок для цієї дитини.
Все ніби і ідеально, але мою думку тут абсолютно не запитують, і навіть нехтують нею.
В Україні ж зовсім не так.
