Я не знала своєї мами. Вона загинула, коли народжувала мене. Батько навіть не захотів брати мене на руки. З пологового мене забрав дідусь. Він замінив мені обох батьків й почав виховувати. Куди подівся батько я не знаю, але як він виглядає я довідалася із сімейної світлини.
Поки я була немовлям за мною приглядала нянька. Ввечері, коли дідусь повертався з роботи, заступав на свою зміну. Я любила старенького. Він був веселим та мав добру вдачу. Навчив мене багатьох мудростей життя. Між нами була цілковита довіра та взаєморозуміння. Мені не соромно зізнатися йому у якомусь проступку чи запитати поради. Навіть подумати страшно, що зі мною було, якби не дід.
За його турботу та піклування я віддячувала гарним навчанням. Викладачі мене хвалили та ставили в приклад, а дідусь пишався моїми успіхами, повторюючи: «Це моя школа!» Ще в школі я стала цікавитися медициною. Читала багато додаткової літератури, дивилася наукові передачі. Одного разу навіть поспілкувалася з відомим лікарем (Він був давнім знайомим мого дідуся) То ж коли постало питання вибору майбутньої професії все було очевидно – я вступила до медичного коледжу.
Всі роки я плідно навчалася. Не пропускала жодного заняття. Весь свій вільний час проводила у бібліотеці, вивчаючи щось нове. Сесію я здавала достроково, а практику проходила найкращій клініці столиці. Дідусь взяв кредит на чималу суму, щоб оплатити моє навчання в аспірантурі. І от нарешті на моїх руках диплом нейрохірурга.
Роботу я знайшла швидко, адже хороші нейрохірурги на вагу золота. Працювала у приватній лікарні. За 5 років роботи у мене не було жодної невдалої операції. Мої успіхи та пацієнти говорили самі за себе. Схоже мої досягнення помітили за кордоном. Мене почали запрошувати на лекції до Америки. Я відвідувала різні міста, виступаючи зі своєю магістерською роботою. Згодом мені запропонували переїхати до Америки й надали роботу у хорошій клініці. Порадившись з дідусем, вирішили, що потрібно погоджуватися.
Під час чергового семінару я зустріла Джона. Він теж працював лікарем. Ми швидко знайшли спільну мову й почали зустрічатися. Згодом вирішили одружитися. Про дідуся я не забувалася. Ми з Джоном літали до нього на всі свята. Саме дідусь повів мене під вінець в день мого весілля. Я постійно намагалася вговорити старенького переїхати жити до мене. У нас з Джоном був великий дім і ми з радістю б прийняли його у нас, та він відмовлявся. Казав, що хоче померти на рідній землі. А за мене він безмірно щасливий.
Хіба може в житті все бути настільки прекрасно? Звичайно, що ні. Одного дня до мене зателефонував батько, якого я ніколи в житті не бачила. Спершу він привітав мене з весіллям, а потім почав жалітися на своє важке життя. Коли ж я запитала, що йому потрібно, він без жодних докорів сумління сказав: грошей.”Ти живеш, як принцеса, в оточенні підданих й багатства. Я знаю, що ти відірвала собі ласий шматочок й твій чоловік при баблі. Чого тобі вартує допомогти рідному татку?” Після цієї репліки й припинила розмову й заблокувала його номер.
Я стільки років «виборювала» своє місце під сонцем і єдиною рідною людиною, що підтримувала мене – був дідусь. Крім нього рідних у мене більше немає.
