Тарас Григорович отримав дивний дзвінок через три роки після розлучення. Сам винен треба було офіційно розлучитись! Та виявилось, це щастя…
З Лілею Гнатівною ми прожили в шлюбі десять років. Мали двох дочок-погодьок, Соломію й Оксану. Життя здавалось звичайним: робота вдень, родина ввечері. Та матір почала частіше затримуватись деінде: то до подруги заскочить, то черга в магазині, то робочий завал… Згодом добрі люди повідомили, що в Лілі є коханець.
Я, природно, не тягнув і висловив претензії. Ліля миттю перейшла в оборону а краща оборона, як відомо, це напад. Я буцімто мало приділяв їй уваги, вона втратила відчуття себе жінкою, побут “поглинав” увесь її час, а донечки взагалі кохали лише мене… Скричала й заявила, що йде до коханця. І пішла, справді пішла, залишивши дівчат зо мною.
Соломія й Оксана спершу довго не розуміли, де мама, але звикли. Якраз запропонували переїхати до іншого міста, очолити новий філіал, я й погодився. Ми з доньками зібрались швидко, виїхали, і розлучитись офіційно я встигнути не міг.
На новій роботі зустрів чудову жінку. Мар’яна була моєї віку й теж сама виховувала двох дочок. Без довгих думок ми зійшлися й зажили великою родиною. Наші діти були пліч-о-пліч за віком, увечері домом лунав невпинний галас: дівчата то весело бавились усі разом, то ділили щось, справжній дитячий садок! Ми з Мар’яною не натішились були на них, але таємно мріяли про спільного сина. Не виходило…
На момент дивного дзвінка ми з Мар’яною прожили разом два роки й майже втратили надію народити сина… Та ж доля випала вирощуватимемо дівчат. Ось про той дзвінок.
За номером на мобільному я одразу пізнав стаціонарний із свого рідного Чернівців:
Тарас Григорович?
Так, слухаю.
Маю для вас погане повідомлення… Ваша дружина Лиля Гнатівна, на жаль, не вийшла з коми й сьогодні померла. Приїздіть за дітьми, їх виписують завтра. Щодо Лилі Гнатівни пояснимо вам завтра.
Це жарт? Я не бачив Лилю Гнатівну три роки, а наші діти тут, біля мене.
Нічого не знаю, у графі “батько” вказані ви. Забирайте близнюків!
На тім кінці поклали слухавку. Збентежений, я перевірив номер через інтернет: це був справді наше міське пологове.
Мар’яна дивилась на мене широкими очима й теж не розуміла, що коїться весь дзвінок вона чула. Ми швидко зібрались, відвезли доньок до баби Тетяни діда Панаса й вирушили з’ясувати, що сталося з моєю колишньою.
Біля пологового зустріли подругу Лілі. Вона й розповіла, що коханець кинув мою колишню дружину, як тільки вона повідомила про вагітність. Виношування йшло важко, близнюки таки, а вкінці сталося щось жахливе… Дитин врятували миттєво, а матір впала в кому й через кілька днів її не стало. Близнюків треба було зареєструвати після народження, а мати не могла у такому стані надати актуальні дані, тому їх записали за старими даними ДРЦ, де я все ще числився її чоловіком, автоматично стаючи батьком.
Подруга Лілі в сльозах, розповівши це, пообіцяла допомогти й пішла, а Мар’яна стояла поруч і дуже-дужно стискала мою руку.
Маню, що з тобою?
Тарасе, ми ж візьмемо їх собі? Правда?
Було видно, як Мар’яна з усіх сил ховала радість та посмішку.
Кого? Близнюків?
Так, так, так… Ну, будь ласка! Адже свої так і не вийдуть, а тут відразу двоє готовеньких…
Маню, це не іграшки, щоб так… Не знаю…
Тарасе, я серйозно! А дівчатка як зрадіють! Твоїм дочкам взагалі вони наполовину рідні… Ну, Тарасе!
Отож, я не вистояв. Ми забрали близнюків, а Лілю Гнатівну провели в останню путь як належить.
Дівчатка віщали від радості, що ми привезли їм братиків, і все дивувались як це вони не помітили у мами Мар’яни животика! Часом щастя приходить зовсім несподівано, ще й у подвійному обсязі, завдяки тій дурниці, яку ми колись назвали помилкою. Справжній родинний вогонь розпалюється найчастіше
Минуло ще кілька років, і під дивачний спів доньок та ревізню близнят наш дім сповнився щастям, якого не забезпечили би ані заплановані старання, ані ті спогади, що колись боліли.
І хоч важко було, ці двоє малих, з’явившись так несподівано, стали тим клеєм, що міцно скріпив усіх нас у справжню родину.
Я нічого не знаю, але ви в графі «батько», тож забирайте близнюків!
