Я нічого не знаю, але забирайте близнюків!

Автор Вербенко АнатолійЧас читання 3 хв.Перегляди 11

Та слухай, ось так воно вийшло! Двірник мені дзвонить з рідного міста. Чуєш, в пологовому будинку номер. “Миколо Васильович?” Кажу: “Так, я”. Там голос сумний: “Погана новина… Ваша дружина, Олена Павлівна… на жаль, не вийшла з коми, сьогодні пішла. За дітьми приїжджайте, завтра виписуємо. А щодо неї завтра все пояснимо”. Я так і завмер: “Та ви що?! Я Олену три роки не бачив, наші доньки тут, зі мною!” А він: “Не знаю, у графі «батько» ви, забирайте близнюків!” й кладе трубку. Перевірив номер справді наш пологовий будинок.

Солоха поряд стояла, все чула, очі великі. Швиденько ми дівчаток до бабусі з дідусем, самі нумо в рідне місто розбиратись, що там у моєї колишньої коїлось.

Біля пологового знайшли Мирославу, подругу Олени. Вона й розповіла, що той її коханець кинув одразу, як дізнався про вагітність. А дітки близнюки! тяжко носилися, в пологах щось дуже погане сталось. Діточок насилу виходили, а Олена в кому впала й через кілька днів її не стало. Народилися малюки, а зареєструвати їх треба було, мати ж не притомна. Вот їх і записали за даними із ЗАГСу, де я ще значився чоловіком. Ото й вийшов батьком автоматично.

Мирослава проплакала всю розповідь, ще пообіцяла допомогти й пішла. А Солоха стоїть біля мене, руку мою дуже міцно тримає. Питаю: “Соло? Що ти?” А вона: “Миколо, ми ж їх заберемо? Ну правда?” Бачу ледве втримує утішину й посмішку. “Кого? Близнюків?” кажу. Вона не вимовляє: “Ага, ага, ну прошу! Адже в нас свої хлопчики не виходять, а тут одразу два, готових…”. Я їй: “Соло, це ж не іграшки щоб… Я не знаю…”. А вона: “Миколо, та я серйозно! Аж кричать від радості будуть дівчата! Твоїм то й зовсім рідні по крові братики… Ну, Миколо, ну!” Та куди там мені супротивлятись? Навітько не пробував. Забрали ми тих близнюків, Олену в останню путь провели за всіма звичаями.

Дівчата наші Софийка й Мар’янка вищали від задоволення, тікаючи коло братиків: Ярика та Богданчика. Все цікавлені: як це вони у мами Солої живітка й не примітили! А ми з Солохою дивимось на цю радість та й думаємо: от так повернулась доля через неділько та свої хиби, зявились у нас ще двоє синочків. Разом тепер нас цілісінька гурба, сумно не буває ніколи!

“Хочу пожити для себе й нарешті виспатися, — заявив чоловік, грюкнувши дверима. Три місяці — саме стільки тривало це божевілля. Три місяці безсонних ночей, коли Максимко кричав так, що сусіди стукали у стіну. Три місяці, коли Марина блукала по квартирі, як зомбі: з почервонілими очима й трусячимися руками. А Ігор ходив як хмара перед грозою. — Ти уявляєш, я на роботі як бомж виглядаю! — буркнув якось, вдивляючись у дзеркало. — Мішки під очима — як у тата Карло… Марина мовчала. Годувала сина, заколихувала, знову годувала. Замкнене коло. А десь поруч ходив Ігор — її чоловік, який замість підтримки тільки скаржився. — Слухай, може, твоя мама посидить? — запропонував раз увечері, потягуючись після душу. Свіжий, відпочилий… — Я ж подумав, можу на тиждень до друга на дачу поїхати? Марина застигла з пляшечкою в руках. — Марин, мені треба відпочити. Серйозно. — Ігор почав складати речі в спортивну сумку. — Я останнім часом взагалі не сплю нормально… А вона що — спить?! Й у неї очі злипаються, та варто тільки прилягти, як Максимко сповіщає чергову «тривогу». І це вже четверта ніч поспіль… — Мені теж важко, — прошепотіла Марина. — Та я розумію, що важко, — відмахнувся чоловік, кидаючи в сумку улюблену сорочку. — Але в мене робота серйозна. З таким видом не можу до клієнтів виходити. І тут щось в Марині змінилось. Вона побачила їхні стосунки з боку: вона — в засаленому халаті, з розкуйовдженим волоссям, із плачучою дитиною на руках. Ігор — збирає валізу, тікає від них. — Хочу пожити для себе й виспатися, — кинув, навіть не дивлячись на Марину. Двері грюкнули. Марина стояла посеред квартири з сином і відчувала, як усе валиться… Тиждень минув. Потім іще. Ігор дзвонив тричі — голос відсторонений, як із далекою знайомою. — Приїду на вихідних. Не приїхав. — Завтра точно буду. І знову нема. Марина гойдала малого, міняла підгузки, готувала суміші. Спати — по півгодини між годуванням. — Як ти там? — запитала подруга. — Прекрасно, — збрехала Марина. Навіщо вона бреше? Соромно. Соромно, що чоловік пішов, залишив з малюком. Здавалося, що може бути гірше? Та у магазині зустріла Лену — колегу Ігоря. — А де твій? — питає. — Багато працює. — Зрозуміло. Усі мужики однакові — з’явилася дитина, і відразу «зависають» на роботі. А що, у Ігоря часто бувають відрядження? — Які відрядження? — Та ось у Львів на семінар тільки що їздив! Фото усім показував… У Львів?! Коли?! Марина згадала: на минулому тижні Ігор не дзвонить три дні. Казав — зайнятий. Збрехав. Відпочивав! Ігор приїхав у суботу з квітами. — Вибач, що довго не був. Роботи багато. — У Львів їздив? Ігор завмер з букетом. — Хто сказав? — Неважливо. Важливо — чому брешеш? — Не брешу. Просто думав, засмутишся, що без тебе поїхав… Без неї?! Вона ж із малюком й кроку ступити не могла! — Ігорю, мені потрібна допомога. Розумієш? Я не сплю вже кілька тижнів. — Наймемо няню. — За що? Ти грошей не даєш. — Як це? За квартиру й комунальні плачу. — А їжа? Підгузки? Ліки? Мовчав. Потім: — Може, ти на роботу вийдеш? Хоч на півставки? Чого вдома сидіти. Няню наймемо… Вдома «сидиш» — наче відпочиваєш! Тут Марина взяла сина, подивилася на Ігоря й зрозуміла: він її не любить. Ніколи й не любив. — Йди. — Куди? — Йди. Поки не вирішиш, що важливіше — сім’я чи свобода. Ігор взяв ключі й пішов. На два дні. Прислав: «Думаю». А Марина теж думала. Й не спала. Вперше за довгі місяці — залишилася наодинці з думками. Мати подзвонила: — Маринко, як ти? Ігоря немає? — У відрядженні… Збрехала знову. — Може, приїду, допоможу? — Зарадю… Але мама приїхала сама. — Як тут у вас? Маринко, подивись на себе! В дзеркалі — не надто… — А Ігор де? — Працює… — Вісім вечора? Марина мовчала. — Що сталося? Тут Марина розридалась. По-справжньому, як дитя. — Він пішов… Сказав, хоче пожити для себе. Мама мовчала, а потім: — Сволота. Рідкісна сволота. Марина здивувалась: мама ніколи не лаялася. — Я завжди думала, що Ігор слабкий. Але настільки… — Може, я не права? Треба було зрозуміти, допомогти? — Маринко, тобі ж важко? Від простоти цієї фрази Марина раптом зрозуміла: весь час думала тільки про Ігоря, про його комфорт. А про себе — ні слова… — Що мені робити? — Жити. Без нього. Краще сама, ніж поряд з таким. Ігор повернувся в суботу. Засмаглий. Очевидно, “думав” на дачі. — Поговоримо? — Поговорімо… Сіли за стіл: — Слухай, Марин, я розумію, тобі складно. Але й мені нелегко. Може, домовимося? Буду допомагати грошима, навідуватись. Поки поживу окремо. — Скільки? — Що? — Грошей. Скільки? — Ну… тисяч десять. Десять тисяч. На дитину, їжу, ліки… — Ігорю, йди до чорта. — Що?! — Те, що почув. І не повертайся. — Я ж пропоную нормальне рішення! — Нормальне? Свободи захотів? А моєї свободи де? І тоді Ігор сказав те, що розставило все на свої місця: — Яка у тебе свобода? Ти ж мати! Марина глянула: ось справжній Ігор. Інфантильний егоїст, для якого материнство — вирок. — Завтра подаю на аліменти. Чверть зарплати. По закону. — Ти не посмієш! — Посмію. Ігор пішов, грюкнувши дверима. А Марина вперше відчула: дихати легше. Максимко заплакав. Але тепер Марина знала: вона впорається. Минув рік. Ігор двічі намагався повернутись. — Марин, може, спробуємо знову? — Пізно… Тепер Ігор скаржився, що Марина — «стерва». Не переконливо… Марина знайшла няню, влаштувалась медсестрою. На роботі познайомилась із лікарем Андрієм. — Діти є? — Син… — А батько де? — Живе для себе… Познайомила з Андрієм. Той подарував Максимку машинку. Грали й сміялись разом. Часто гуляли всі разом у парку. Ігор дізнався. Зателефонував: — Дитині рік, а ти вже з мужиками! — А ти що думав? Щоб чекала на тебе? — Ти ж мати! — Так. Мати… І що? Більше не дзвонив. Андрій інший. Максимко захворів — негайно приїхав. Марина втомилася — забрав із сином на дачу до себе. Максиму вже два роки. Називає Андрія «дядя». Ігоря не пам’ятає. Ігор одружився. Аліменти платить. Марина не сердиться. Тепер вона теж живе для себе. І це чудово.”