Якось так склалося, що із родиною свого батька я не надто підтримую зв’язок. Ще коли я була підлітком, то бувало, що ми хоч якось перетинались, приїжджали в гості на Дні народження. Зараз же єдине, що нас пов’язує – це рубрика «друзі» в соціальних мережах. Та і там ніяких листувань не ведемо.
Сестра мого тата мала аж шість діток. Вже давно вона втратила в автомобільній катастрофі чоловіка і залишилась сама. Вона сильна жінка, адже не дивлячись на горе, змогла поставити на ноги дітей і навіть заробила грошей, щоб обміняти маленьку квартиру на власний дім на окраїні міста.
Наразі в неї ще є маленькі діти, та вона не сидить на місці, постійно щось вигадує, крутиться. Нещодавно відкрила танцювальну студію, набрала крутих викладачів і групи бажаючих навчитися танцювати.
Як я вже сказала, то ми все життя не надто горіли бажанням спілкуватися. Тож можете уявити, яким було моє здивування, коли нещодавно я отримала від неї повідомлення.
«Привіт, Юлю. Я думаю, ти знаєш, що я маю власну танцювальну студію. І якось ця справа так набрала обертів, з’явилось багато документальних нюансів. А ти ось, знаю, така в нас розумничка. Допоможеш з дечим?»
Я взагалі не знала, про що мова. Адже ніколи з таким не стикалась. Чому вона вирішила, що я можу їй допомогти? Тоді я почала шукати інформацію в Інтернеті, де були чіткі інструкції та консультації. Скинула тітці, на що вона відповіла мені, що було б добре мені самостійно цим зайнятися, бо вона сама нічого не зрозуміє все одно. І все це прохання підкріпила фразою «ну, ми ж родичі, а родичам треба допомагати»
Я, звичайно, все розумію, але у мене робота, сім’я. Коли є ще час на якісь сторонні справи, до того ж на такі серйозні і зовсім незнайомі для мене? Тому я вирішила відмовити тітці. Якщо хоче, то нехай ображається, але я тоді справді її не зрозумію.
