Я ніколи не вірила у прикмети та забобони. Пам’ятаю, коли виходила заміж ми з нареченим обирали собі обручки. Мені подобалися з камінчиками, йому з гравіюванням. Моя бабця, коли почула, що ми замовили гравіювання на кільцях мало з розуму не зійшла.
-Дочко, не робіть таких дурниць! Обручки повинні бути круглими та гладенькими, щоб і шлюб важ проходив гладко.
-Бабуню, я не вірю у всю цю маячню. Якщо ми маємо прожити разом до кінця наших днів, то так воно й буде.
Ми таки одружилися й на весіллі обмінялися своїми гравійованими обручками. Через три роки старенька захворіла. Я поїхала її провідати та допомогти по господарству. Вона у мене в роках, а домі тримала худобу. Потрібно було лізти у льох по буряки, я відкривала ляду й зачепила її своєю обручкою. Вона тріснула.
Бабуся, коли побачила, знову сумно замотала головою.
-От знову провісник нещастя!
–Ти знову за своє? – я вже почала на неї сердитися.
-Сама поглянь! Ви мене не послухалися й тепер маєтеся. Діток не можете завести.
-Ти думаєш гладенька обручка все б змінила?
–Не думаю, а знаю! А тепер ще й розлучення чекай.
Чомусь слова бабусі засіли у моїй голові. Повернулася додому, чоловік на місці, нічого ніби й не змінилося. Та через тиждень я випадково побачила у його телефоні листування з коханкою. «От тобі й провісник нещастя!»
Ми розлучилися, а бабуся лише сумно хитала головою. Тепер я все більше переконуюся, що у всіх цим прикметах таки щось є.
