Щоденник
Мені виповнилося шістдесят. Пенсія, болючі ноги, втома від життя, від людей — все як у багатьох жінок, які тягли все на собі, без допомоги, без чоловічого плеча. У свої найкращі роки я була перукаркою — професія не найлегша, особливо коли цілий день стоїш на ногах, та ще й з посмішкою. Зараз здоров’я вже не те, працюю рідко, переважно для знайомих.
Мого чоловіка давно немає в моєму житті. Розлучилися майже відразу після народження сина — колишній виявився нікчемним, лінивим, який вмів лише курити в хаті та пити з товаришами. Працювати він «не королівських кровей», але чудово вів життя за мій рахунок. Пішла від нього без жалю, навіть полегшало. З тих пір усе робила сама. Самотужки. І сина вирощувала одна.
Виховувала його, як могла. Намагалася бути і матір’ю, і батьком. Так, помилок було чимало — адже часу на щирі розмови просто не вистачало. Працювала на знос. І коли він виріс та пішов до армії, я вперше відчула: ось, тепер, можливо, у нього все буде інакше.
А потім він повернувся. Привів додів дівчину — скромну, теплу, усміхнену. Олену. Через кілька місяців — весілля. Я прийняла її з радістю, навіть дозволила певний час жити в мене. Ми подружилися, чесно. Ніколи не сварилися. Готували разом, дивилися фільми ввечері, обговорювали все: від рецептів до книжок. Мені з нею було легко й затишно — наче рідна донька з’явилася.
Потім вони переїхали. Народили сина — мого першого онука. Олена не хотіла сидіти на шиї, пішла працювати. А мій син влаштувався добре, потім навіть бізнес свій відкрив. Я раділа: усе вийшло.
Коли мені знадобилася операція, Олена без зайвих слів відвезла мене в приватну клініку й усе оплатила. Жодного докору. Просто — допомогла. Я їй цього ніколи не забуду.
І раптом, через дев’ять років шлюбу — розлучення. Іван, мій син, пішов. Просто зібрав речі та пішов. Сказав, що закохався в іншу. Олена боролася за сім’ю, але він був холодний, як лід. Пізніше вона зізналася: дізналася, що в нього вже два роки була коханка. Я не могла повірити.
Коли він уперше привів до мене нову дівчину, мене сколихнуло. Вульгарність, грубість, манери ринкової торговки. Лайка замість слів, губи — наче накачані, погляд — пустий. Я намагалася спокійно поговорити з сином: «Ти впевнений, що саме з цією жінкою хочеш йти по життю?». Він відмахнувся. Весілля кортіти не будуть — його пасія «не любить свята».
Я нічого не відповіла. Йому не вісімнадцять, вибір він робить сам. Але в душі щось переломилося. З Оленою ми продовжували спілкуватися. Вона заходила в гості з онуком, дзвонила, приносила супи й фрукти, як раніше. Ми не втратили зв’язку. А з сином… усе зійшло нанівець. Наче його викреслили з мого життя. Або він сам себе викреслив.
На свята я перестала чекати Івана. Бо знала — він прийде не один. А я не хочу бачити цю жінку у себе в домі. Не хочу чути, як вона кричить у телефон, сидячи за моїм столом. Не хочу, щоб онук чув її «розмову».
Тому на Новий рік, на Великдень, на день народження — до мене приходить Олена. З онуком. Накриваємо стіл, п’ємо чай, згадуємо минуле. Сміємося. І мені добре. Я не зобов’язана впускати в своє життя те, що приносить біль. Навіть якщо це вибір мого сина.
Нещодавно Іван подзвонив, хотів зайти. Я відмовила. Сказала прямо: «З тобою — ні. Сам — приходь. Але ж ти не прийдеш сам». Він кинув слухавку. З того часу — мовчанка.
А мені не боляче. Я прожила непросте життя. І я знаю, хто був поруч, коли мені було найважче. І я не зраджу того, хто колись не зрадив мене.
Я святкую з колишньою невісткою. Бо вона стала мені ближчою, ніж рідний син. І так, мені не соромно.
Життя навчило мене: родина — це не лише кров, а й вірність. І я обираю вірність.
