Я була єдиною дитиною в родині. Мої батьки жили заможно. Ми мали власний заміський будинок з великим басейном, терасою та садом. Батько керував фірмою з виробництва автомобільних шин, мама допомагала йому у бізнесі, оскільки за освітою була економістом. Ми часто подорожували, влітку літали на море. У мене було все, що хотіла б мати мала дитина. Найголовніше – у мене була сім’я.
Все змінилося одного зимного вечора. На дворі була хурделиця. Батьки поверталися додому з роботи. Їм назустріч вилетіла автівка й сталася аварія. Тоді я втратила їх обох. Крім батьків у мене не було нікого, я так думала поки на порозі нашого будинку не з’явилася якась жінка. Вона представилася моєю тіткою, татова сестра, про існування якої я ніколи не чула.
Ліна показала усі необхідні документи, які підтверджували наше рідство та стала моєю опікункою. Звісно, що ми залишилися жити у домі батьків. Через деякий час до нас переїхала і дочка тітки Ліни – Нана. Хоч ми й були практично однолітками та спільної мови не знайшли.
Варто зізнатися, що тітка взяла мене під своє крило не з добрих помислів. Її цікавили лише гроші моїх батьків. Бізнес вести вона не уміла, тож фірма досить швидко збанкрутувала. Автомобілі батьків зникли, а далі з дому почали зникати мамині прикраси. Разом з тим тітка Ліна та двоюрідна сестра поповнили свій гардероб брендовими речами, не відмовляли собі у вишуканих стравах та навіть їздили на відпочинок, залишаючи мене саму.
Усі хатні турботи лягли на мої плечі. Колись нам допомагала вести домашнє господарство пані Ганна, але тітка її звільнила. Вранці я готувала сніданок, мила посуд, прибирала весь будинок. Прала та прасувала одяг. Старалася дбати про татів сад, але моїх вмінь та знань було замало, щоб врятувати всі дерева та квіти.
З приватної школи мене перевели у звичайну. Там я часто чула насмішки від однокласників за свій зовнішній вигляд. Речі мої були старими, з деяких я сильно виросла. Тітка Ліна казала, що не збирається витрачати свої гроші на мої лахи.
Найстрашніше було попереду. Через борги моїх родичів до нас часто приходили кредитори. Погрожували, а потім давали відстрочку. Тітка не придумала нічого кращого, як продати дім батьків. Покупці знайшлися дуже швидко. Я очікувала, що тепер тітка забере мене до себе, але сильно помилялася. По дорозі додому вона завезла мене до інтернату. Там і пройшло моє дитинство та юність.
Спершу було дуже важко звикнути, що цей заклад став моїм домом. Я багато плакала та скаржилася на свою долю. Та потім все ж таки взяла себе в руки й змирилися. Тут виявилося не так і погано. Я знайшла друзів, саме завдяки їм моє життя знову наповнилося сміхом.
Настав час відкрити двері у великий та жорстокий світ. Мені дали невеличку квартиру десь на окраїні міста та я була вдячна й за це. Нарешті я матиму свій куточок. Влаштувалася на роботу. Оскільки освіти у мене не було пішла працювати в кафе офіціанткою. Мій вибір роботи дуже сильно вплинув на подальше життя. Одного разу до нас зайшов пообідати солідний чоловік у діловому костюмі. Його обличчя видалося мені знайомим та я не надала цьому значення.
Цей пан першим навів зі мною розмову:
-Наталочко, невже це ти?
-Ми знайомі? – здивована перепитала я.
–Я знав твоїх батьків. Прийми мої щирі співчуття. Коли це сталося мене не було в країні. Як повернувся одразу поїхав до вас, а там живуть чужі люди. Сказали, що тебе забрала тітка. Я не знав, де тебе шукати. А ти чого тут?
Я розповіла цьому небайдужому чоловіку усю правду про своє життя. Нічого не приховувала й нічого не прикрашувала. Коли закінчила, він сказав упевненим голосом: «Ти завтра ж вступаєш до університету. Я допоможу»
Свого слова він дотримався. Допоміг вступити до університету на економічний факультет. Навчалася я самостійно. Практику проходила у фірмі Олександра Васильовича. Він же і запропонував мені роботу після випускного.
Що стосується тітки Ліни, то вона намагалася знову повернутися у моє життя. Ми зустрілися випадково. Коли вона побачила, як я виглядаю та на якому авто їжджу одразу зрозуміла, що я маю гроші. Почала скаржитися на життя та просити допомоги. Мовляв, вона мене виховала, замінила батьків і я повинна їй тепер допомагати фінансово. Я удала, що не впізнаю її.
Сьогодні я маю все, що потрібно молодій дівчині для життя. Трикімнатну квартиру, автомобіль, гроші, але не маю головного – сім’ї.
