Майже сім років пропрацювала в офісі. Спочатку робота приносила мені задоволення. Але коли вийшла заміж і обов’язків стало більше, мене став дратувати робочий графік – зранку до вечора і так щодня.
Вирішили з чоловіком створити власний бізнес. І з цим нам повезло. Чоловік надавався до реалізації нових проектів, і ми швидко почали розвиватися.
Але ми не зупинялися на досягнутому. Кожного дня щось вдосконалювали, відвідували різні тренінги. Організовували зустрічі та презентації. Одне слово, докладали всіх зусиль, щоб бізнес процвітав.
Одного разу ми їхали на чергову презентацію. Раптом у дорозі мені стало погано. Подумала, що серце відмовляє. Чоловік одразу привіз мене в лікарню на обстеження.
Мені зробили кардіограму і сказали лягати на кілька днів у лікарню. Так я опинилася в палаті, де вже було кілька хворих. Я була здивована, що вони прийняли мене з певною агресією, що виражалося в поглядах і словах. Не могла ніяк пояснити їхнього такого ворожого ставлення. Адже я до нікого ще й словом не обмовилася.
Але потім по їхніх перешіптуваннях зрозуміла, що вони сприйняли мене, як людину з вулиці. Оскільки в мене не було змінної одежі, не було тапочок і інших необхідних речей.
Увечері до мене приїхав чоловік і привіз усе необхідне. Окрім цього, ще цілий великий пакет різних харчів. Зізнаюся, я люблю добре поїсти.
Була дуже здивована, що хворі в палаті різко поміняли до мене своє ставлення – змінився тон і вираз облич.
Мені було прикро, що люди так несправедливо можуть принижувати інших. Міняти власне ставлення через наявність чи відсутність певних речей. Але ж суть людини від того не змінюється.
Перш ніж насміхатися над людиною, дізнайтеся про неї глибше. І ніколи не принижуйте її, ким би вона не була. Адже в кожної людини є власна гідність, топтатися по якій не можна. Засудження людини вважається гріхом.
Мені в цю мить спали на думку слова Ліни Костенко: «Люди, будьте взаємно красивими».