Я знала, що ти подзвониш, мамо…
Телефон задрижав у руці прямо під час лекції. Олеся витягла його з кишені, глянула на екран і відхилила. Але дзвінок повторився.
— Коваленко, майте сумління. Вимкніть телефон або відповідайте, — з докором сказала викладачка.
— Я відповім. Можна? — Олеся позирнула на двері.
— Виходь, — зітхнула вчителька.
— Галю, що таке? У мене заняття, — вимовила Олеся, вийшовши в коридор.
— Олесю… Твої батьки потрапили в аварію, — тремтячим голосом промовила Галина.
— Що? — перепитала дівчина.
— Приїжджай швидше.
Олеся бліда, з тремтливими руками повернулася в аудиторію, швидко зібрала підручники в сумку й рушила до дверей.
— Нічого не скажете, Коваленко? — голос викладачки наздогнав її біля виходу.
— Вибачте, мені дуже треба, — Олеся вийшла, не чекаючи дозволу.
— Олесь, що трапилося? — Тарас наздогнав її біля сходів.
— Не знаю. Галина подзвонила, сказала, що батьки в аварії, попросила приїхати.
— Вони живі? Я з тобою.
— Не обов’язково…
— Раптом знадобиться допомога. Дай телефон, викличу таксі. — Тільки тоді Олеся помітила, що все ще стискає в долоні мобільний.
— Боже, тільки б вони були живі… — прошепотіла вона, передаючи його Тарасу.
По дорозі додому дівчина нервувала, крутила в руках ремінець сумки. Тарас поклав свою долоню поверх її пальців, немов намагаючись заспокоїти.
— Будь ласка, швидше, — благала Олеся водія.
Їй здавалося, що вони повзуть.
— Камери скрізь, — спокійно відповів чоловік.
— Я заплачу за штрафи, просто їдьте швидше, — ледь не плачучи, сказала вона.
— Ех, — зітхнув водій та додав газу, обганяючи інші авто. — Якщо розіб’ємося, то разом.
Ось і їхній будинок. Тарас розраховувався, а Олеся вже відчиняла ворота.
Галина побачила їх з вікна, вийшла на ґанок великого двоповерхового дому. Сльози в очах, руки притиснуті до грудей.
— Вони живі? — Олеся підбігла до неї.
— Василь Олексійович загинув на місці, а Марія Степанівна в лікарні.
— Чому одразу не сказала? В якій?
— У першій.
— Тарасе, таксі ще тут? — Олеся обернулася до хлопця.
— Зараз. — Тарас дістав телефон. — Ви вже поїхали? Поверніться, будь ласка…
Олеся вже не поспішала. Вона плакала на задньому сидінні, сховавши обличчя в плече Тараса.
До матері її не пускали.
— Це моя мати! Впустіть мене! — ридала Олеся, благаючи лікаря.
— Вона в тяжкому стані, без свідомості.
— Я хочу її побачити.
— Добре. Але без істерик, — попередив лікар і провів їх до реанімації.
Потім вони знову їхали додому.
— Мамо… Вона виживе? — шепотіла Олеся. — У мене більше нікого немає.
— А Галина? Вона ж твоя родичка? — спитав Тарас.
— Господиня. Працює у нас дуже давно, стала як рідна. Я просто так казала, щоб ніхто не знав.
— Чому?
— У всіх у групі є господині? Як гадаєш, як би до мене ставилися?
Далі вони їхали мовчки. Біля будинку Тарас хотів вийти разом із нею, але Олеся зупинила його.
— Не треба, я завтра подзвоню.
Галина вийшла з кухні назустріч.
— Ну що там? Ти бачила маму?
— Так. У комі.
— Господи, Олесю. — Галина обняла її й заридала. — Будемо сподіватися, що Марійка виживе. Похоронами Василя Олексійовича займатиметься фірма. Вони вже дзвонили. — Вона гладила Олесю по спині. — Лихо таке… Який добрий був твій батько. Ніколи грубого слова не сказав, завжжи лагідний…
Олеся залишила Галину прибирати, а сама пішла у свою кімнату, лігла на ліжко, згорнувшись клубком.
Галина розбудила її на світанку. Заплакане обличчя й жалісливий погляд сказали все.
— Тільки що подзвонили. Вночі вмерла… Царство їй Небесне. — Галина перехрестилась. — Як так, Олесю?
Потім вони сиділи удвох на кухні.
— Я зовсім одна, — прошепотіла дівчина.
— Поки що побуду з тобою. А потім, вибач, вже стара, час на спокій. Тридцять років у вас працюю. Ще за Богдана Васильовича, твого діда, почала.
Минули похорони, дев’ять днів, сороковини. У будинку перестали з’являтися люди — колеги й друзі батька. Телефон замовк. Все навколо наповнилося важкою тишею.
Олеся ходила на пари, бо наполягав Тарас, інакше лежала б, дивлячись у стіну. Їсти змушувала Галина. Погрожувала, що піде, якщо Олеся не з’їсть хоча б ложку бульйону.
І дівчина їла, щоб не лишитися самотньою у великому домі.
Ось вони знову сиділи за кухонним столом. Перед ними стояв холодний чай, до якого ніхто не доторкався.
— Я давала клятву твоїм батькам ніколи не розповідати. Але тепер їх немає, і я вільна. Нехай простять мене Василь Олексійович і Марія СтепанОлеся взяла Галину за руку і тихо сказала: “Дякую, що залишилася зі мною…”.
