Я почувалася наче в якомусь страшному сні. Невже це все відбувається зі мною? Чому моя донька така жорстока стосовно мене? Чим я це все заслужила?
Усе своє життя я присвятила Поліні, заради неї гну спину за кордоном працюючи по 12 годин на день, всі гроші присилаю рідній кровиночці, а вдячності нуль.
Я працюю на заводі в Польщі, у нас дуже важкий графік. Жоден поляк не зміг би тут працювати, а українці працюють тут роками. Відпустку дають лише два рази на рік та й то я не завжди її використовую, щоб не витрачати гроші на дорогу, часто залишаюся в Польщі.
Це був примусовий захід, мене звільнили з роботи, я сама виховувала 15-річну доньку. В нашому селі роботи не було. Моя однокласниця сказала, що тут немає чого сидіти та розповіла, що на завод у Польщі набирають працівників. Я добре все обдумала та вирішила, що поїду. Мені не залишалося іншого виходу, я не могла дивитися як моя донька Поліна бідкається на відсутність гарного одягу. Вона казала, що відчуває себе сірою мишкою на фоні її ровесниць. Вони всі вихваляються обновками, а їй похвалитися нічим. Скоро доньці потрібно було вступати до університету та потрібні були гроші ще й на те.
Мені було дуже важко звикати до нової країни. Я сумувала за рідним домом та донькою. А Поліна, очевидно, за мною не дуже й сумувала. Її абсолютно не цікавило моє самопочуття. Єдиним її питанням було коли я пришлю їй гроші. Не всі гроші я присилала доньці, але того, що присилала, було достатньо для того, щоб купити їжу та гарний одяг. Решту я відкладала на навчання доньки.
Згодом Поліна пішла навчатися до університету та коли вона була вже на останньому курсі, вирішила вийти заміж. Чоловік їй попався голий та босий, тож мені тепер довелося заробляти їм на квартиру. Я вже хотіла припинити тут працювати, але залишилась заради того, щоб молодята мали своє сімейне гніздечко.
Через деякий час у них народилася дитина та однокімнатної квартири стало їм замало. Поліна закомандувала, щоб я ще трохи попрацювала та вони змогли б купити двокімнатну квартиру. Хочу зазначити, що ні зятя, ні онучки я жодного разу не бачила. Увесь час працювала та додому не приїжджала.
Потім Поліні знадобилися меблі та й на цей раз я їй не відмовила. Наближалося Різдво та я зателефонувала до Поліни, щоб повідомити про свій намір приїхати:
– Ми давно не бачились, я скучила, – сказала я доньці, – хочу познайомитися із зятем та нарешті вже побавити онучку.
– Мамо, у нас холодильник зламався та ми ще не всі меблі купили, – відповіла Поліна, – краще побудь ще там та не приїжджай. Як ми будемо без холодильника, у нас же мала дитина та й Степан не дуже полюбляє приймати гостей, не хочеться його нервувати.
В слухавці залунали короткі гудки, донька відключилася, а я стояла посеред кімнати та мені здавалося, що я вже більше нікому не потрібна. Моя доброта обернулася проти мене.
Зять не хоче приймати гостей у квартирі, яку купила я. А я хіба гостя в тій квартирі, я власниця. Та ще й холодильник для рідної доньки дорожчий від мене. Я перетворилася на дійну корову та сама в цьому винна.
