Я щойно пережив другий розлучення й вирішив, що кохання це не для мене. Я не хотів нікого близько, навмисно робив із себе непривабливу людину. Мабуть, так намагався врятуватися від нових ран. Але раптом зустрів її. З першого погляду вона змінила все. Того вечора ми почали жити разом, не підозрюючи, як перевернеться наша доля.
Ми прожили разом сімнадцять років. Вона була не лише дружиною вона була моєю душею, моїм світлом. Її сміх, її розум, її ніжність вражали мене кожного дня. Вона підтримувала мене у всьому, знала, як розвіяти навіть найглибшу тугу. Ми сміялися, мріяли про дім у Карпатах, вигадували дивні традиції, які робили наше життя магічним.
Коли лікарі сказали про рак, ми знали буде бій. Вона боролася вісімнадцять місяців, мужньо й безстрашно. Але хвороба виявилася сильнішою. Три місяці тому я залишився сам. Ця рана ще кривавить, немов ніж у грудях.
Єдине, що мене тримає наша донька, Соломія. Вона моя відрада. Дивлячись на її усмішку, на те, як вона досліджує світ, я розумію: життя має сенс. Бути батьком це благословення, яке не дає мені потонути у власному болі.
Я намагався приготувати себе до її відходу. Уявляв, як буду готувати вечерю один, як лягатиму спати без її тепла. Але ніхто не попередив, що найболючіше це дрібниці. Наприклад, ми завжди дивилися «Свійський рай» по неділях. Сиділи на старому дивані, сміялися, сперечалися про ціни на ретро-речі. Тепер я дивлюся сам. І порожнеча бє у груді сильніше, ніж будь-які слова.
Засинання окрема мука. Можна обіймати подушки, вкриватися двома ковдрами, але це не те саме. Її тепло, її дихання, шепіт у темряві ніщо не замінить цього. Іноді здається, що порожній простір біля мене це окрема істота, яка болить.
Але я живу. Вчуся знаходити радість у дрібницях у Соломіїній пісні, у запахі кави з корицею (як вона любила), у вечірніх прогулянках Києвом. Наші спогади стали моєю тінню, яка іноді нагадує: кохання не вмирає, воно лише змінює форму.
Моє завдання тепер бути батьком. Соломіїні обійми, її дитячі питання про світ, її перші кроки до самостійності це те, що не дає мені розпастися. Я навчився цінувати кожен день, бо тепер знаю: ніхто не вічний.
Іноді вночі мені здається, що вона поруч. Вітер у вікні це її дотик, шелест листя її сміх. Я ніколи не думав, що зможу пережити таку втрату. Але наша любов тепер живе в Соломії, у наших історіях, у старому будинку, де кожен куток памятає її голос.
Темні дні бувають, але я знаходжу сили. Бо її любов не зникла вона просто стала невидимою, як вітер у полі. І саме ця думка дає мені змогу прокидатися зранку, дивитися у вікно і знаходити в собі сміх.
