З першої нашої зустрічі я зрозуміла, що майбутня невістка — та ще вертихвістка. Ну видно по ній було це одразу. Знаєте, є такий тип жінок, що сама зовнішність кричала про те, що вона радше за грошами полює, ніж за коханням.
Саме тому я відмовляла від весілля свого Артурчика. Коли він прийшов знайомити нас зі своєю пасією, я одразу зауважила спершу її екстравагантну зовнішність, а потім й те, що вона якось трохи відсторонюєтлся від Артура, поки той не бачить, а коли він звертається до неї, то одразу закоханий милий погляд і ніжний голос робить.
Я відчувала, що щось тут точно не так. І не помилялась! Тільки от моє передчуття чогось нехорошого трохи не в ту сторону спрацювало.
Артур не слухав мене і таки одружився на Марті. Після цього вони переїхали в квартиру, яку Артур отримав у спадок від своєї бабусі. Зробили там ремонт і все. Нас там ніколи не було після весілля. Хоча до нас в гості вони з Мартою приходили регулярно.
І все мене не покидало відчуття, що не кохає Марта мого Артурчика. Завжди старається відсторонитися. Так ще й не допомагає мені на кухні, коли я доготовую частування по їх приходу!
Одного разу, коли вони вчерговий раз прийшли до нас на застілля, я помітила на Мартиній шиї замальований чи то синець, чи то засос. Звісно ж, мені в голову одразу прийшло, що це її коханець таке залишив. Чому подумала про зраду? Тому що більш ніж впевнена, що мій Артурчика не став би такі непристойні штуки робити!
Я витягнула Марту на кухню і стала розпитувати, що ж це таке коїться. Сказала їй про свої підозри. На це дівчина мало не заплакала і сказала мені лише два слова, перед тим, як до нас на кухню зайшов Артур.
– Врятуйте мене.
Що це могло б означати? Не знаю, чому саме після цих слів мені згадались всі новини про домашніх mup@нів, сюжети телепередач. А ще одразу стало згадуватись, що Марта все зудіша та зраніліша приходила до нас в гості. Від тієї рокової красуні залишилась лише якась сіра мишка.
Після того застілля я стала дивитись на все під іншим кутом. Я засумнівалась в своїй впевненості на рахунок Артура. Все ж, він дорослий чоловік, який формувався як особистість далі без мене. То чи може бути таке, що він став, як то зараз кажуть, @б’ю3ер0м?
Та все вирішилось, коли мені зателефонувала Марта і ледь видавлюючи крізь сльози слова попросила приїхати по неї.
– Інакше до ранку не доживу, Лариса Іванівна. — хлипала вона в слухавку.
Я не могла таке пропустити повз вуха. Одразу взяла чоловіка під руку і сказала їхати чим швидше до квартири сина. Я знаю, що моє ставлення до цього моменту було дуже упереджене та я справді не любила свою невістку. Але щось мені підказало, що треба діяти швидко та не так сильно вірити в сина. Знаю, що звучить по дурному, та все ж…
Нам відчинила двері Марта. Артура не було вдома. Він розлючений пішов прокататись на машині. Забрав всі гроші. Не залишає він Марту саму і з грошима. Щоб не мала як втекти від нього. Пощастило, що цього разу забув про телефон. А невістка стояла перед мною вся в синцях, голова розбита.
Я допомогла їй зібрати речі та документи, які вона встигла сховати і ми повезли її в лікарню.
Того дня мій світ перевернувся. Я думала, що виховала достойну людину. А вийшло, що зростила на цей світ монстра… Марта не хотіла писати на нього заяву в поліцію. А я переконала, що він має відповісти за скоєне.
Я допоможу Марті. Буде жити з нами, поки не стане на ноги. Я хочу хоч якось спокутувати свою провину. Хоч мені чоловік і казав, що це не моя провина і це могло статись з ним вже після того, як Артур став жити окремо.
Та все ж. Мені дуже соромно, що такий монстр — мій син.
