Щоденник
Хотів зробити їй пропозицію але вона пішла через вісім років, наче я був ніким.
Вітаю. Я знаю, що зазвичай такі історії розповідають жінки, але сьогодні це буде чоловік. Тому що я один із тих, хто втратив не просто кохання, а цілу частину свого життя. Мене звуть Ярослав, мені двадцять вісім, я з Чернігова, і я досі не можу оговтатися після того, що сталося.
Ми з Марічкою були разом вісім років. Ціле життя, якщо подумати. Познайомилися ще в університеті, коли нам було по двадцять. Разом переїжджали, підтримували один одного у важкі часи, збирали на відпочинок, вирішували, де купити меблі, разом ховали мого діда, разом сміялися зі старих кіно. Я думав, що у нас не просто кохання, а справжнє партнерство. Міцне, доросле, надійне. Я помилявся.
Місяць тому ми вирішили взяти паузу. Нібито щоб зрозуміти, чи зможемо жити один без одного. Тоді це здавалося розумним. Нічого не віщувало лиха ми не сварилися, не ображали один одного. Просто, за її словами, «щось усередині неї змінилося», і вона «не впевнена у своїх почуттях».
Я погодився. Дурень. Думав: тиждень-два і все налагодиться. Вже першого дня мені стало важко. Не міг спати у нашому ліжку без неї, не міг зайти на кухню, де ми пили ранкову каву, не міг пройти повз крамницю, де вона купувала улюблені цукерки. Зрозумів: ні, без неї не можу.
Почав писати їй. Дзвонив. Надіслав квіти з листом: «Пробач, якщо образив. Повернись. Без тебе все безглузде». Запросив на вечерю вона відмовилася. Почав слати повідомлення вранці та ввечері: «Доброго ранку, як справи?», «Сумую» у відповідь летіли холодні, чемні фрази. Все. Я відчував, як втрачаю її щодня більше.
Запитав прямо: «Ти більше не хочеш бути зі мною?» Вона відповіла: «Мені потрібен простір». Я це поважав. Примусити кохати неможливо. Відступив. Але моє серце не відступило. Продовжував сподіватися. Адже у мене були плани Хотів цього літа зробити їй пропозицію. Купив каблучку. Навіть вибрав місце той самий міст, де ми вперше поцілувалися. Мріяв, як стану на коліно і запитаю: «Ти вийдеш за мене?» А вона заплаче від щастя і скаже: «Так».
Але замість цього отримав повідомлення. Холодний, відсторонений SMS: «Пробач, але у нас немає майбутнього. Будь ласка, більше не пиши мені».
У ту мить відчув, ніби земля пішла з-під ніг. Все всередині стислося. Сидів на кухні, дивився в порожню чашку і не міг дихати. Ми були разом вісім років. Я знав її звички, її запах, її голос уві сні. Я кохав її до тремтіння, до безглуздості, до відданості. І раптом ніби мене викреслили. Без пояснень. Без причини.
Не знаю, чи є в неї хтось інший. Наскільки я знаю ні. Ми не сварилися, не ображали один одного. Були командою. Думав, ми йдемо в один бік. А виявилося я біг уперед сам, а вона давно повернула назад.
Зараз сиджу у порожній квартирі, де все нагадує про неї: її чашка з тріщинкою, її книга на тумбочці, її заколка на краю ванни. Намагаюся жити але поки не виходить. Читаю статті про розставання, поради психологів, історії інших чоловіків Але ніщо не допомагає.
Усе, чого хочу зрозуміти: чому? Як можна так просто викинути вісім років? Розкохати? Перестати відчувати? Чи я просто був зручним, як стара футболка мяка, звична, але вже набридла?
Мені важко. Не знаю, як далі. Усі кажуть: «час лікує», але поки що він лише ріже. Кожен день як наждак по душі.
Написав усе це, бо більше не можу мовчати. Може, хтось прочитає і побачить себе. Може, хтось зрозуміє, як боляче, коли тебе кидають не через три місяці, а після майже десятиліття. І якщо зараз ви теж у такій ямі знайте, ви не одні. Ми є. Ті, хто кохав по-справжньому. Хто мріяв. Хто вірив. І кого не обрали.
Мене звуть Ярослав. І я просто намагався любити.
