Якось в один з робочих ранків я йшла на зупинку міського транспорту, в голові прокручувалося безліч думок, я планувала сьогоднішній день та намагалася нічого не забути. Наближався День народження моєї доньки та ми готувалися прийняти гостей у себе вдома на цих вихідних.
Раптом я почула дитячий крик: “Відпусти мене! Я нікуди з тобою не поїду! Допоможіть!”
Я побачила, як дорослий чоловік кудись тягне 6-річного хлопчика, а той намагається вирватися з міцних рук чоловіка та не може.
Мій материнський інстинкт взяв гору та я побігла на дитячий голос. Мої думки були лише про те, як допомогти дитині.
— Ану відпустіть хлопчика, бігом! – голосно та грізно сказала я.
— Жіночко, ідіть куди йшли, не вмішуйтесь в чужі справи. Це мій син.
— Це твій батько? — запитала я нахилившись до хлопчика.
— Це неправда, це не мій тато!
Я сильно розізлилася, дістала із сумочки перцевий балончик та бризнула тому негіднику в очі, потім відстебнула ремінь сумки, зв’язала йому руки та викликала поліцію.
— Зараз поліція розбереться хто чий батько, – сказала я.
Хлопчик заспокоївся, присів на лавку поряд з тим чоловіком та став спостерігати за тим, що відбувається.
– Я можу все пояснити, розв’яжіть мене, – ледь не плакав чоловік, який видавав себе за батька хлопчика.
— От зараз приїде поліція та у тебе буде така можливість.
Я повернулася до хлопчика та сказала:
— Не хвилюйся, все добре, ти в безпеці, зараз поліція приїде, в усьому розбереться та ми знайдемо твого тата та маму.
– Микола, попроси цю тьотю мене розв’язати, – звернувся “викрадач” до хлопчика.
– Розв’яжіть, будь ласка, дядька Сергія, – ледь чутно сказав хлопчик.
– Як це, дядька Сергія? Ти що, його знаєш? – на могла зрозуміти я.
Виявилось, що це вітчим Миколи, вони їхали на гурток, запізнювалися та чоловік уже втратив терпіння, тому і тягнув дитину до автомобіля. Хлопчик влаштував дитячу істерику та тут з’явилася я – місцева рятівниця малих дітей.
Микола все це підтвердив та мені стало дуже соромно за свої дії, я попросила вибачення перед Сергієм. Потім я пояснила мотиви свого вчинку. Та вітчим Миколи сказав, що на моєму місці вчинив би так само.
Микола був правий в тому, Сергій справді не його батько. Діти не вміють обманювати.
Далі все це нам довелося пояснювати поліції, які лише посміхалися та запитали чи не має Сергій претензій до мене. Чоловік сказав, що ні. А потім працівники поліції жартома запитали чи не бажаю я поповнити їх ряди. Я сказала, що подумаю.
З цієї ситуації я зрозуміла, що мені потрібно спокійніше відноситися до того, що відбувається, а то ненароком можна завдати комусь шкоди.
