Олена повернула додому пізно. За вікном уже скупчилися сутінки. Вона стояла на порозі, тримаючи в руках сумку, і з несподіваною рішучістю промовила:
— Подаю на розлучення. Можеш залишити собі квартиру, просто виплатиш мою частку. Вона мені не потрібна. Я їду.
Олексій, її чоловік, від несподіванки опустився у крісло.
— Куди це ти зібралась? — спитав він, розгублено моргаючи.
— Це вже не твоя справа, — спокійно відповіла Олена, дістаючи з шафи валізу. — Поки поживу у подруги на дачі. А там побачимо.
Він не розумів, що відбувається. А вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, дивлячись у її аналізи, тихо сказав:
— У вашому випадку прогноз невтішний. Максимум вісім місяців… З лікуванням, може, рік.
Вона вийшла з кабінету, ніби в пустоті. Місто гуло, світило сонце. В голові лунало: «Вісім місяців… навіть ювілей не відсвяткую…»
На лавочку в парку поруч сів дід. Він мовчав, насолоджуючись осіннім сонцем, а потім раптом заговорив:
— Хочу, щоб останній день мого життя був теплим. Я вже не чекаю багато, але яскраве сонце — це подарунок. Ви не знаходите?
— Знаходила б, якби знала, що це мій останній рік, — тихо відповіла вона.
— То й відкладати більше нічого не треба. У мене було стільки «потом», що я міг би ними життя заповнити. Та не вийшло.
Олена слухала й розуміла — усе її життя було про інших. Робота, яку не любила, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, що десять років як став чужим — зради, холодність, байдужість. Донька, яка дзвонила лише за грошима або послугами. А для себе — нічого. Ані нових черевиків, ані відпочинку, навіть кави в кафе наодинці.
Вона відкладала на «потім». І ось — це «потім» могло не настати. Всередині ніби клацнуло. Вона повернулася додому і вперше сказала «ні» — усім і одразу.
Наступного дня Олена подала заяву на відпустку, зняла заощадження й поїхала. Чоловік намагався з’ясувати, донька дзвонила з проханнями — вона всім спокійно й твердо відповідала: «Ні».
На подружній дачі було тихо. Вона сиділа в кріслі, закутана в плед, і думала: невже так і закінчиться? Вона не жила. Вона існувала. Для інших. А тепер — для себе.
Через тиждень Олена полетіла на море. Там, у кафе біля берега, вона познайомилася з Ярославом. Письменник. Розумний, добрий. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи, що хтось подумає.
— Давай жити тут? — запропонував він одного разу. — Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Олено.
Вона кивнула. Чому ні? Залишилось так мало. Нехай буде щастя — навіть миттєве.
Минуло два місяці. Вона почувала себе чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по кафе. Донька спочатку обурювалася, потім змирилася. Чоловік виплатив частку. Усе затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
— Олено Миколаївно? — почувся схвильований голос лікаря. — Пробачте, ми помилились… це були не ваші аналізи. У вас усе гаразд. Просто перевтома.
Вона мовчала, а потім розсміялася — голосно, насправді.
— Дякую, лікарю. Ви щойно подарували мені життя.
Вона подивилася на сплячого Ярослава і пішла на кухню варити каву. Бо попереду в неї було не вісім місяців — а ціле життя.
*Життя занадто коротке, щоб жити його для когось іншого.*
