Ми з Мироном були звичайною сімейною парою, яка була у шлюбі на той час уже 5 рік. Не скажу, що ідеальною парою. Бувало, що й сварилися, ображалися одне на одного. Але це все тривало недовго. Обоє вміли признати свої помилки й попросити пробачення.
Про дітей ще не думали, адже нам лиш по 28. Ще встигнемо й це зробити, куди спішити… Саме так я тоді й думала. Навіть представити не могла, як за один день може змінитися наше життя. Взагалі, було дуже багато речей, які ми відкладали на пізніше, бо думали, що ще все встигнемо зробити.
Мирон дуже полюбляв екстремальні види спорту, любив з друзями відправитися в гори, в похід. Я його не тримала вдома, завжди відпускала.
Одного вихідного дня Мирон знову поїхав з друзями кататися на лижах в гори. Ввечері, коли він уже мав повернутися додому, мені зателефонував його друг Вадим. Голос у нього був дуже наляканий. Проте він просив мене не хвилюватися. Я почула, що Мирон під час катання впав і сильно травмувався. Зараз його везуть в лікарню.
По дорозі в лікарню я не могла уявити собі, наскільки це “сильно травмувався”. Але, коли побачила його у реанімації, у мене почалася паніка. Прогнози лікарів були дуже невтішні. Падіння було настільки сильне, що він пошкодив хребет, голову й кінцівки.
А вже через кілька днів, його лікар поставив мене перед фактом — мій Мирон більше не зможе ходити.
Чоловік ще довгий час залишався в лікарні. Усі наші збереження, які ми відкладали на майбутнє, я витратила на його лікування. Трохи батьки допомогли, трохи друзі. Мирона виписали з лікарні, але з цього часу він був прикутий до ліжка і йому потрібне ледь не довічне лікування дорогими препаратами.
Я підготувалася до повернення чоловіка. Замовила спеціальне ліжко, обладнала кімнату. Але я відчувала постійну нестачу грошей. Чоловікові потрібен був цілодобовий нагляд. Щоб це забезпечити, треба було найняти доглядальницю. Але на неї у мене просто не було грошей. А просити було вже в нікого… Тому я вирішила, що впораюся сама, буду працювати й одночасно доглядати Мирона.
Зранку я годувала його й переодягла, давала ліки, потім бігла на роботу, в обід поверталася додому, знову годувала, переодягала й потім знову верталася на роботу. А ввечері приходила й ставала готувати, прибирати й мити все. Чоловік хотів ще більше уваги, гукав мене, але я не мала ні часу, ні сили. Звісно, наші стосунки дуже змінилися. Ми стали менше говорити, менше проводити часу разом. Адже я постійно на роботі, а він вдома.
Я забула про себе, забула, що я теж можу хворіти й погано себе почувати. Всі мої думки були зайняті лише чоловіком. На роботі я думала лише про те, чи ситий він, чи прийняв ліки, чи не дай Боже не впав. Постійно дзвонила йому й писала смс, чи все у нього в порядку.
Так продовжувалося більше ніж пів року. Я вже звикла до такого життя. Працювала часто понаднормово, щоб заробити більше грошей. Це не подобалося Миронові. Він хотів мене бачити вдома, а я думала, як заробити грошей, щоб купити йому щось смачненького, порадувати його чимось.
Але він перестав цінувати це. Натомість злився, що я не з ним, що мало уваги йому приділяю. Потім почалися сварки через це. Одного разу Мирон сказав купити йому приставку, щоб грати ігри. Я сказала, що на це у мене немає грошей. А чоловік заявив, що я шкодую грошей для нього, і взагалі, я купляю йому лише дешеві й акційні продукти, й недієві ліки. Саме тому, на його думку, він так довго не може одужати. Я це все терпіла, стиснувши зуби. Розуміла, що чоловікові набагато гірше, адже він прикутий до ліжка.
Проте, це аж ніяк не давало йому права ображати мене й знецінювати все те, що я для нього робила! Напевно останньою краплею для мене стало звинувачення у зраді. Аж смішно було це чути. Коли? З ким? А головне, хто б на мене взагалі подивився? Я перестала бути схожа на жінку… Я забула про свій зовнішній вигляд, я не мала часу доглядати за собою, бо мені треба було доглядати за чоловіком.
Життя з Мироном в одному домі стало нестерпним. Він звинувачував мене у всьому, що тільки міг придумати. Я не витримала. Адже я стільки докладала сили, так старалася заради нього. А він мене зрадницею назвав.
Подруга порадила найняти йому доглядальницю, адже нам підвищили зарплатню, мовляв, гроші тепер є на це. Я так і зробила — найняла людину, яка з ним тепер весь день. Даю їй гроші на все, що треба. А сама зібрала речі й поїхала до батьків. Тепер наважилася зібрати документи й подати на розлучення.
Хтось назве мене боягузкою, бо залишаю чоловіка у такому стані, але я не можу вчинити інакше…
