Ой, як же я помилялася. Ніколи б не подумала, що одна з найбільших помилок мого життя виявиться…
Буває, доля б’є саме по найболючішому — не щоб зламати, а щоб відкрити очі. Так сталося зі мною. І хто б міг подумати, що моя думка про жінку, яку мій син обрав за дружину, обернеться таким соромом.
Я добре пам’ятаю той день, коли мій Олесь, єдиний син, заявив:
— Мамо, сьогодні приведу до тебе свою дівчину. Познайомишся.
Мені тоді був шістдесят один. Він уже дорослий — тридцять три, час заводити родину. Я навіть зраділа: нарешті! А потім вона увійшла в мою хату. І я ледве стрималася, щоб не вилаятися. Адже я завжди була жінкою, яка й у молодості за словом у кишеню не лізла, але все ж старалася тримати себе в руках.
Цю дівчину я впізнала відразу. Мар’яна. Вона жила поруч із будинком моєї покійної матері в Чернігові. І я точно знала, хто вона та звідки. Її родина — потомствені п’яниці. Батько ще з молодосте лежав у витверезнику, мати пила з ранку до ночі. Я бачила ту брудну хату, крики, цих людей завжди у неохайному вигляді. І коли вона зайшла в мій дім, де чисті білі фіранки й пахне свіжістю, у мені все стислося. Як може людина з такого середовища стати гідною дружиною моєму синові? Я в це не вірила. Ані трохи.
Олесь, побачивши мій погляд, одразу зрозумів все без слів. Відвів мене на кухню і сказав:
— Мам, якщо ти їй хоч слово скажеш зверхньо — я припиню з тобою спілкуватися. Це мій вибір, і ти мусиш його поважати.
Я замовкла. Бо знала — він не кидає слів на вітер. Він у батька пішов — впертий. Його тато вже двадцять років не розмовляє із рідною сестрою через одну сварку. Тож я стиснула зуби й прийняла правила гри.
Мар’яна жила з Олесем у нас майже два місяці. Я не говорила їй нічого ввічі, але поглядом давала зрозуміти — ти тут зайва. Мене дратувало все: як вона готує, як прибирає, навіть як чай наливає. Готувати вона не вміла зовсім — борщ виходив як каша, м’ясо підгоряло, посуд завжди лишався з нальотом. Я була певна — вона вчепилася в мого сина єдиним шансом вирватися з бруду й злиднів. У нього — дві вищі, стабільна робота, перспективи. А в неї — нічого.
Потім Олесь купив квартиру в іпотеку й переїхав. Я з полегшенням зітхнула. Нехай там уже сама справляється. В гості мене не запрошували, та я й не напрошувалася. Бачилися лише на свята, частіше в кафе — мовляв, Мар’яна не встигає приготувати вдома. Ну звісно — вона навіть тост гарно промовити не може, не кажучи вже про те, щоб стіл накрити.
Три роки промайнули. Вони одружилися, влаштувалися на роботу, жили своїм життям. Я не втручалася. Олесь часто їздив у відрядження до Львова, а з Мар’яною майже не спілкувалася. Усе було спокійно — на відстані.
А потім у мене «заклинило» спину. Так, що я не могла ні сісти, ні встати. Викликала лікаря, зробили укол, сказали — суворий постільний режим, ніяких навантажень. А син якраз поїхав у ділову поїздку. Я приготувалася терпіти біль сама.
Але на другий день задзвонив телефон.
— Наталіє Петрівно, доброго дня. Це Мар’яна. Я сьогодні до вас зайду, ви не проти? Ключ у мене є, Олесь лишив. Вам що-небудь принести? Забігу в магазин по дорозі.
Я була в шоці. Вона прийшла — принесла юшку, допомогла встати, прибрала, перестелила ліжко, витерла підлогу. І наступного дня — знову. І кожного дня після цього. Ніби це була її рідна мати, а не свекруха, яка роками дивилася на неї зверхньо.
У якийсь момент я не витримала. Заплакала. Вона стояла біля раковини, мила посуд, а я — ридала.
— Пробач мене, Мар’янко, — ледь вимовила.
Вона повернулася, витерла руки, підійшла, обняла.
— Усе добре. Головне, щоб вам стало легше.
Тоді я зрозуміла: я помилялася. Глибоко й болісно. СудЯкби не ця хвороба, я, може, так і не побачила б у ній справжньої людини.
