Щоденник.
Сьогодні я зрозумів, як сильно помилявся. Ніколи б не подумав, що одна з найбірших помилок мого життя виявиться саме в цьому…
Доля б’є в самі болючі місця не для того, щоб зламати, а щоб відкрити очі. Саме так сталося зі мною. Ніколи б не впевнив, що найгіршою моєю помилкою буде моє ставлення до тієї жінки, яку мій син обрав за дружину.
Я добре пам’ятаю той день, коли Денис, моя єдина дитина, сказав:
— Тату, сьогодні приведу до нас свою дівчину. Познайомишся.
Мені тоді було шістдесят два. Він — дорослий чоловік, тридцять три, час заводити родину. Навіть зрадів. Ну, нарешті! А потім вона зайшла у мою хату. І я ледве стримався, щоб не грубощів не випустити. Хоча завжди був людиною, що й у молодості за словом у кишеню не лазив, але вмів себе стримувати.
Її я впізнав одразу. Соломія. Вона жила неподалік від хати моєї покійної матері в Чернігові. Я знав, хто вона, звідки її рід. Її сім’я — з покоління в покоління спивались. Батько ще в молодості ночував у витверезнику, мати пила зранку до ночі. Я бачив ту брудну хату, ці крики, людей завжди неохайних. І коли вона переступила поріг мого охайного дому, де пахло свіжістю, а білі фіранки світилися чистотою, у мені все стиснулося. Як могла дитина з такого середовища стати гідною дружиною для мого сина? Я не вірив. Ані трохи.
Денис, побачивши мій погляд, зрозумів усе без слів. Відвів мене у сіни й сказав:
— Тату, якщо скажеш їй хоча б одне слово погане — більше не побачимось. Це мій вибір, і ти маєш його поважати.
Я замовк. Бо знав — він не кидає слів на вітер. В батька пішов — упертий. Той двадцять років не розмовляв із рідною сестрою після сварки. Тому я стиснув зуби й прийняв правила гри.
Соломія жила з нами майже два місяці. Я не казав їй нічого в очі, але своєю поведінкою давав зрозуміти — ти тут зайва. Мене дратувало все: як варила, як прибирала, навіть як чай наливала. Готувати не вміла взагалі — борщ був мов каша, м’ясо підгоріле, посуд завжди не вимитий. Я був певен, що вона вчепилася в мого сина як в останній шанс вирватися з бруду. У нього — дві освіти, гарна робота, перспективи. А у неї — нічого.
Потім Денис взяв квартиру в кредит і переїхав. Я з полегшенням зітхнув. Нехай там сама господарює. В гості мене не запрошували, і я не напрошувався. Бачились лише на свята, зазвичай у кафе — мовляв, у Соломії не виходить прийняти вдома. Ну звісно — вона й тоста нормально не скаже, не те що стіл накрити.
Минали три роки. Вони оженились, влаштувались, жили своїм життям. Я не ліз. Денис часто їздив у відрядження, а з Соломією я майже не спілкувався. Так і жили — на відстані.
А потім у мене «заклинило» спину. Так, що не міг ні сісти, ні встати. Викликав лікаря, зробили укол, сказали — суворий постільний режим, ніяких навантажень. Асин якраз поїхав у Львів — роботПотім сталося те, чого я ніколи не чекав — Соломія прийшла до мене без запрошення, принесла ліки, приготувала обід і мовчки прибрала в хаті, наче так і мало бути.
