Він не встиг посадити дерево. Я зробила це за нас
Оксана сиділа за старим деревяним столом у вітальні, тримаючи в руках кишеньковий годинник чоловіка. Вони були важкими, з потертим срібним корпусом та тріснутим склом. Стрілки зупинилися на пів на шосту час, який нічого не значив. Або значив надто багато. Вона крутила їх у пальцях, ніби намагалася оживити.
Що ти приховував, Іване? прошепотіла Оксана, дивлячись на циферблат. Ти завжди носив їх, навіть коли вони зламалися. Чому?
Іван помер три місяці тому. Серцевий напад, раптовий, як удар блискавки. Оксані було тридцять два, йому тридцять пять. Вони щойно почали мріяти про майбутнє: про дітей, про подорожі, про маленький садок біля будинку. Але час зупинився. Як ці годинники.
Оксана зітхнула й поклала їх. Вона хотіла розібрати речі чоловіка, але кожен светр, кожна книга повертали її до нього. Годинники були останньою загадкою. Іван ніколи не розповідав, звідки вони. Лише казав: «Це важливо, Окс». І все.
Вона підвелася, підійшла до вікна. Їхній дім у передмісті тонув у осінньому листі. Сусідські діти ганяли мяча, десь гавкав пес. Життя тривало, але для Оксани воно ніби завмерло.
Годі, сказала вона собі. Треба жити далі. Хоч би заради нього.
—
Оксана не була з тих, хто легко здається. До шлюбу вона працювала флористом у міському салоні, складала букети, які змушували людей посміхатися. Іван жартував, що вона «приручає квіти». Він сам був інженером, мовчазним, але з теплими очима. Вони зустрілися випадково: Оксана впустила горщик з фіалкою біля входу в кавярню, а Іван, який проходив повз, допоміг зібрати уламки.
Не хвилюйся, квітка виживе, сказав він тоді, посміхнувшись. А от ти, здається, у шоці.
Це мій найдорожчий горщик! обурилася Оксана, але тут же розсміялася. Його спокій був заразливим.
Так почалася їхня історія. Через рік вони одружилися, купили дім у передмісті, завели кота на імя Вуглик. Мріяли про дитину. Але доля розпорядилася інакше. Півтора роки тому Оксана втратила дитину на пятому місяці. Іван був поруч, тримав її за руку, мовчав, але його мовчання було голоснішим за будь-які слова. Вони не говорили про той біль, просто продовжували жити. А тепер його не стало.
Годинники лежали на столі, нагадування про недосказане. Оксана взяла їх і рішучеВона відчула, як легкий вітерець обійняв її, ніби сам Іван шепотів: “Дякую, кохана”.
