Він не встиг посадити дерево. Я зробила це за нас
Оксана сиділа за старим деревяним столом у вітальні, тримаючи в руках кишеньковий годинник чоловіка. Він був важким, з потертим срібним корпусом і тріснутим склом. Стрілки зупинилися на половині шостої час, який нічого не значив. Або значив забагато. Вона крутила його в пальцях, ніби намагалася оживити.
Що ти приховував, Андрію? прошепотіла Оксана, дивлячись на циферблат. Ти завжди носив його, навіть коли він зламався. Чому?
Андрій помер три місяці тому. Серцевий напад, раптовий, як удар блискавки. Оксані було тридцять два, йому тридцять пять. Вони щойно почали мріяти про майбутнє: про дітей, про подорожі, про маленький город біля будинку. Але час зупинився. Як цей годинник.
Оксана зітхнула й поклала його. Вона хотіла розібрати речі чоловіка, але кожен светр, кожна книга повертали її до нього. Годинник був останньою загадкою. Андрій ніколи не розповідав, звідки він. Лише говорив: «Це важливо, Оксю». І все.
Вона підвелася, підійшла до вікна. Їхній будинок у передмісті тонув у осінньому листі. Сусідські дітлахи ганяли мяча, десь гавкав пес. Життя тривало, але для Оксани воно ніби стихло.
Досить, сказала вона собі. Треба жити далі. Хоч би заради нього.
—
Оксана не була з тих, хто легко здається. До шлюбу вона працювала флористом у міському салоні, складала букети, які змушували людей посміхатися. Андрій жартував, що вона «приручує квіти». Він сам був інженером, мовчазним, але з теплим поглядом. Вони познайомилися випадково: Оксана впустила горщик з фіалкою біля входу в кавярню, а Андрій, що проходив повз, допоміг зібрати уламки.
Не хвилюйся, квіточка виживе, сказав він тоді, посміхнувшись. А от ти, здається, у шоці.
Це мій найкращий горщик! обурилася Оксана, але одразу ж розсміялася. Його спокій був заразливим.
Так почалася їхня історія. Через рік вони одружилися, купили будинок у передмісті, завели кота на імя Вуглик. Мріяли про дитину. Але доля розпорядилася інакше. Півтора року тому Оксана втратила дитину на пятому місяці. Андрій був поруч, тримав її за руку, мовчав, але його мовчання було голоснішим за будь-які слова. Вони не говорили про той біль, просто продовжували жити. А тепер його не стало.
Годинник лежав на столі, як нагадування про нерозказане. Оксана взяла його й рішуче вийшла з дому. У місті був старий годинникар, про якого Андрій колись згадував. Можливо, він знає, що з ним не так.
—
Майстерня годинникаря знаходилася у вузенькому провулку. Вивіска гласила: «Годинники та час. Ремонт». За прилавком сидів дідок з густими бровами і добродушною усмішкою. Його звали Семен Петрович.
Добрий день, сказала Оксана, кладучи годинник на прилавок. Він не йде. Можете полагодити?
Семен Петрович надів окуляри й уважно оглянув годинник.
Гм, старовинна річ, пробурмотів він. Німецькі, початок двадцятого сторіччя. Звідки він у вас?
Це мого чоловіка. Він дуже його цінував.
Дідок кивнув, ніби зрозумів більше, ніж вона сказала. Він обережно відкрив задню кришку й нахмурився.
Тут дещо є, сказав він, дістаючи складений аркуш паперу. Схоже, лист.
Оксана завмерла.
Лист? Який лист?
Не знаю, знизнув плечима Семен Петрович. Але годинник не йде, бо механізм іржавий. Полагодити можна, але це займе пару днів. А лист він ваш.
Він простягнув їй пожовклий аркуш. Оксана взяла його тремтячими руками, але не наважилася розгорнути.
Дякую, прошепотіла вона. Я зайду за годинником пізніше.
—
Вдома Оксана довго сиділа з листом у руках. Кіт Вуглик терся об її ноги, муркотів, але вона не помічала. Нарешті, глибоко вдихнувши, вона розгорнула аркуш. Почерк був Андріїв охайний, з легким нахилом.
«Моєму малюку, якого я ніколи не побачу.
Пробач, що не зміг тебе захистити. Я обіцяв твоїй мамі, що ми будемо сімєю, але життя вирішило інакше. Знаєш, я завжди хотів посадити для тебе дерево. Клен, як той, щоКлен уже розкривав молоді листочки, ніжно шелестіли на вітрі, нагадуючи Оксані, що життя продовжується, і в кожній його миті живе частинка Андрія.
