Я вийшла заміж за Дениса вісім років тому. У нас поки що діток немає. Але ми вже над цим замислюємося. Одружилися ми, коли нам було по дев’ятнадцять років, тому не поспішали. Треба було якось устаткуватися у цьому житті, на ноги, як кажуть, стати.
Нам з Денисом добре разом. Ми чудово ладнаємо, розуміємо та підтримуємо один одного. Однак інколи наші стосунки руйнує один мій недолік – надмірні ревнощі. Я часто ревную Дениса. Накручую себе постійно, думаю, що він знайде собі іншу та покине мене. Це все через те, що я дуже кохаю свого чоловіка. Хоча він ніколи не зраджував мені, навіть приводу для цього не давав!
Якось я таки перетнула усі межі зі своїми ревнощами. А було це нещодавно.
Перед Покровою керівництво повідомило нам про скорочений робочий день. «Як добре!» – подумала я. – «Зараз повернуся швидше додому. Приготую Денису щось смачненьке та влаштую романтичну вечерю! Давно ми вже з ним не відпочивали!»
Я прибігла додому, відчинила двері своїм ключем, бо знала: чоловік ще на роботі. Зайшла у коридор тихенько, знімаю пальто. Аж раптом чую зі спальні доноситься голос мого Дениса. «Дивно, чому він вдома? Напевно, теж раніше повернувся!» – вирішила я.
А потім почула, як скрипить ліжко. Було зрозуміло, що на ньому хтось товчеться. Денис голосно сміявся. Я підкралася до дверей нашої спальні і прислухалася. Мій чоловік збуджено кричав:
– Полю, не обл изуй мене там! Я лоскоту боюся! Йди краще до мене!
Я зрозуміла: мій чоловік зараз у нашому ліжку зі своєю коханкою, яку звуть Поля! У мене аж дух перехопило! Я відчула, як моя свідомість затьмарюється нападом чергових ревнощів. Думала, що не знаю, що з обома зроблю в той момент!
Влетіла я у спальню… І що побачила? Денис лежить у ліжку, а поряд з ним стрибає маленьке цуценя.
– Хто така Поля? Де вона? – ледве видавила я з себе ці слова.
– Лідонько, у тебе все гаразд? Ти геть бліда! Поля – ось! – показав він на щеня, яке жалібно заскавчало. – Тільки ти не сердься, що ми на ліжку! Я її помив. Вона ледь мені під колеса не потрапила. Господарів не знайшов. Тому забрав додому. Назвав Полею. Ти ж не проти?
Мені стало соромно. Звісно, я була не проти. Цуценя – це краще, ніж коханка. Але у той момент я зрозуміла, що треба довіряти своєму чоловіку і якось боротися зі своїми ревнощами. А ще я у черговий раз упевнилася: Денис у мене найдобріший та найкращий чоловік!
