Я поставила чоловіка перед суворим вибором.
Мамо, а чому ми їдемо до бабусі Ганни? Мені не хочеться, там нудно.
Я глянула на Соломію у дзеркалі заднього виду. Дочка сиділа на задньому сидінні, зарившись у свій рожевий планшет, і навіть не підвела очей, питала так, наче це їй роблять послугу тим, що запросили.
Шість років, а тонець голосу вже такий, ніби вона тут головна дипломатка усього району.
Бо сьогодні ж день народження у Остапа, твого двоюрідного брата. Памятаєш його?
Памятаю. Він нудний.
Соломіє! Я крутнулась на сидінні, але Богдан мені руку на плече, як завжди лагідно.
Не починай, прошу. Хоча б сьогодні.
Подивилась на свого чоловіка. Сидить за кермом напружений так, наче їде не на дитяче свято разом із сімєю, а на аудієнцію в міністерство. Костюм темно-синій, сорочка біленька, яку я ще зранку прасувала. Пів години крутила, бо знала дорога Ольга Петрівна, моя свекруха, запримітить навіть складочку. Зробить вигляд, що не помітила, але подивиться з таким глибоким розумінням, що стане ясно господиня з мене як з песика баяніст.
Я не починаю, Богдане. Просто пояснюю Соломці, навіщо ми їдемо.
Ти так пояснюєш, що вона вже зрозуміла: їдемо туди, де нас і не чекали.
А нас там чекають?
Промовчав. Світлофор попереду замиготів, Богдан пригальмував. Машина зупинилась, запанувала тиша, лише десь у планшеті пищали віртуальні монети.
Слухай, давай так, озвався він, не дивлячись на мене. Приїжджаємо, вітаємо Остапа, сидимо дві години, ну три, і їдемо додому. Жодних розмов про старе, жодних образ. Просто сімейне застілля. Годиться?
Хотіла сказати, що ото ж, саме так домовляємось кожного разу, а закінчується тим, що я сиджу на кухні у Ольги Петрівни й слухаю чергову лекцію про виховання дітей, про те, що я надто багато працюю, а до сімї зась часу, або про мою покійну маму, яка, мовляв, не навчила варити борщ так, як він має бути у порядної жінки.
Але змовчала. Просто кивнула й повернулась до вікна. За шибкою майські вулиці Києва залиті сонцем. Жінки у літніх сукенках, чоловіки у вишиванках поверх футболок, діти з морозивом. Субота як субота хочеться прогулятися до парку Шевченка чи на балконі книжку читати, а не їхати через усе місто на околицю до людей, для яких ти завжди завтраками годуєш.
Мам, а Остапові багато подарують? Соломія відірвалась нарешті від планшету.
Думаю, так. У нього ж день народження.
А мені подарують?
Обернулась. Дитина дивилася на мене великими карими очима з питанням: А де мій шмат пирога? Звикла, бідолашка, що на будь-якому святі для неї припасли якусь дрібничку. Я ж її так привчила кожен Новий рік, кожна лялькова ялинка у садочку чи візит до моєї подруги закінчувався цукеркою чи маленьким подарунком.
Соломійко, сьогодні Остапа день. Йому будуть дарувати подарунки.
Але я теж хочу!
Ось у жовтні буде твій день тобі подарують. А сьогодні ми самі даруємо Остапові конструктор. Памятаєш, вчора купували?
Памятаю. Я теж такий хочу!
В тебе вдома окрема кімната під іграшки, не витримав Богдан. Може, витримаєш день без нової?
Соломія надулась і знову в планшет. Я зиркнула на чоловіка. Стискає кермо так, що кісточки побіліли. Він переживає, що якщо Соломка влаштує істеричну сцену, Ольга Петрівна запримітить, і тиждень всі будуть обговорювати, як ми виховуємо дитину.
Увесь залишок дороги, хвилин двадцять, мовчали: тільки клікання планшета і шум за вікном. Дивилась на дерево, на балкони, на того діда з лавки біля гастронома й думала, що три роки тому поклялась більше не приїжджати в цю хрущовку на Позняках. Після тої сварки, коли Ольга Петрівна ляпнула мені в обличчя, що я ні дружина, ні мама.
Я тоді грюкнула дверима, він мене біля підїзду благав повернутись, пробачитись. Я не повернулась. Ми повертались додому на таксі й дорогою мовчали. Я вже підраховувала вартість квитка до сестри в Тернопіль.
Не поїхала. Любила. Сімя. Ну й не звикла здаватися.
Після тої сварки з його ріднею майже рік не бачилися. Потім Богдан вмовляв мені на Новий рік поїхати до них відмовила. На Пасху відмовила. Лише коли Ольга Петрівна лягла до лікарні з серцем погодилась. Прийшли з Соломією, яблук принесли, квіти. Вона постаріла, стала бліда, я навіть жалість відчула.
Дякувала нам за фрукти, гладить Соломію по голівці, каже: сумувала за онукою. Вибачень нуль. Зовсім, ніби нічого і не було.
Думала: може, так треба дорослим робити вигляд, що все нормально, не згадувати старе та жити далі. Мати силу ковтнути образу і посміхатись.
А вчора Богдан оголошує: нас запросили на день народження Остапа. І я розумію нічого не минулося. Скулить те образливе відчуття десь у печінках.
Приїхали, сказав Богдан, й я підскочила, повертаючись у реальність.
Стоїмо під знайомою багатоповерхівкою на Дарниці. Тут Богдан виріс. Тут Ольга Петрівна вже сорок років переживає всіх сусідів та таранує світогляди.
Соломіє, вимикай планшет.
Вийшли з машини. Богдан дістав з багажника великий яскравий пакет з конструктором для восьмилітнього хлопця. Вчора цілісіньку годину вибирали: я хотіла щось скромніше, він надо купити щось пристойне.
Що значить пристойне? запитала я десь серед полиць магазину Дитячий Світ.
Щоб не подумали, що ми економимо.
То дитині ж, не комісію вражати.
Знаю, але мама помітить. І Оленка теж.
Поступилась. Купили конструктор за три тисячі гривень, хоч мені здавалося то забагато. Але його сімя завжди рахувала: скільки коштує подарунок, яка марка сумочки, де купуєш ковбасу.
Піднялися на четвертий поверх. Ліфт, звісно, знову не працював. Соломія тягнула: Вже нема сил, мамо!, тож я мило волокла її за руку. Богдан ішов попереду, з напруженою спиною.
На сходовому майданчику зупинився, обернувся до мене:
Ти готова?
Я хотіла сказати: ні, ні, ні. Розвернутись, піти. Але видала посмішку з розряду радість із серцем.
Готова.
Зазвонив. Чути голоси, сміх, музика вечірка пішла без нас. Панікувати не варто: Богдан спеціально планував приїзд, аби не бути першим.
Двері відчиняє Оленка, молодша сестра. На два роки менша, а виглядає старшою коротко підстрижена, фарбована в каштановий, губи стиснуті: чи то посмішка, чи ой, бідося приїхала.
О, зявилися! Нарешті! притискається, пропускає нас. Заходьте, ми вже тут як тут!
Привіт, Олено, Богдан чмокає сестру в щічку. Перепрошую, затори.
Ну так, інша річ не могла бути, переводить погляд на мене. Привіт, Маріє.
Привіт.
Обмінялися формальними обіймами холодними, як салат Олів’є, що стоїть з учорашнього вечора на балконі.
А це вже така доросла Соломійка? Ой, не впізнала ти ж доросла!
Соломія мовчки ховається за мою спідницю. Вперше бачить тітку років за три.
Ну кажи добрий день, нічого страшного, я підштовхую дитину.
Д-добрий день, шепче Соломія і знов усього тіла тікає за мене.
Полохлива яка, Оленка випрямляється. Ой, йдіть вже, мама на кухні, Остап у вітальні. Тут скоро торт, між іншим.
У квартирі одразу цей знайомий пиріжково-лавандовий запах. Ольга Петрівна завжди тримала в шафах саше, а по суботах пекла щось, що як у дитинстві.
В передпокої купа взуття: кеди, босоніжки, чоловічі туфлі. Народу зібралось вже вдосталь. Я роззуваюсь (купила ці лаковані балетки спеціально до свекрухи!), Соломія бурчить, не хоче знімати сандалі я мовчки знімаю їх з її ніг. Оленка спостерігає, ніби екс-головбух по вихованню.
Богдане, йди до вітальні, Остап уже чекає дядька, каже Оленка. Дівчата, на кухню, мама там.
Дівчата. Оце так піднімають на щабель! Мені сорок два, 19 років в шлюбі, мама, головний бухгалтер у будівельній фірмі, іпотека, податки, а тут я дівчинка.
Богдан поглянув у нього очі будь ласка. Я кивнула. Він пішов у вітальню з пакетом, я взяла Соломію за руку й пішла на кухню.
Кухня велика, світла, на підвіконні гераньчата, на стінах рушники з вишивкою, на столі кружевна скатертина. Наче з минулого століття!
За столом Ольга Петрівна, говорить з якоюсь жінкою, весело. Побачивши мене, усмішка трохи змінюється наче та цукерка, яка ззовні кольорова, а всередині кисленька.
Маріє, як добре, що приїхали! встає, і бачу постаріла, посивіла, зморшки глибші, а спина вже не пряма.
Але погляд такий самий. Косий, швидко зчитує все.
Здрастуйте, Ольга Петрівно, я формально обіймаю.
Здрастуй, доню. А це моя онучка? Яка ж ти красива! Вся у бабусю!
Соломія знов за мене ховається, я гладжу по голові.
Поздоровайся з бабусею.
Не хочу.
Почуваюсь, ніби мені зараз вручать Оскар за найкраще родинне фіаско. Ольга Петрівна стиснула губи.
Ну діти ж… Буває, соромляться. То нормально.
В тоні: У нормальних сімях малеча вітається без нагадування.
Соломія просто втомилась, з дороги.
Звісно, звісно. Сідайте. Чаю чи кави? Маю каву з Італії.
Чай, дякую.
Я сідаю, Соломія поруч, незнайома жінка посміхається.
Ганна, подруга Ольги Петрівни, представляється. Дуже приємно.
Марія. Взаємно.
Ольга Петрівна нервово порається біля плити. Я дивлюсь на її спину й думаю: про що говорили перед нами? Про дітей? Про літо чи про мої скандали?
Як робота, Марієчко? не обертаючись.
Все добре.
Ще працюєш головбухом на тій фірмі? А хто Соломію зі школи забирає, якщо ти до вечора на роботі?
Ну почалося…
Я, у мене графік гнучкий.
Ну добре, а то думала: няню найняли Зараз час такий.
Не треба, ми самі справляємось.
Ставить переді мною чашку чаю, сідає навпроти.
Ти схудла.
Та ж сама.
Ні, схудла. Шкода, мужики люблять, щоб жінка була в тілі.
Я стискаю губи. Коментарі про мою форму, вагу, роботу… завжди з любовю, по-материнськи.
Я в нормі, дякую.
Ну-ну. Просто хвилююсь. Ви ж мені як рідні. Богдан вчора дзвонив, казав, що приїдете я зраділа! Думала вже дорогу до нас забули…
Багато справ, спокійно кажу. Соломія школа, гуртки, у нас робота…
Усі зайняті зараз, тільки сімю не можна забувати, Марієчко. Сімя головне.
Я мовчу, пю чай, обпікаючи губи. Соломія не всидить.
Мамо, можна мені в іншу кімнату? шепоче на вухо.
Іди, тільки тихо поводься.
Вискочила, Ольга Петрівна проводжає поглядом.
Жвава дівчинка. Вся у Богдана.
Так, активна.
У школі слухається вчительку?
В основному.
Так-так, в основному… А що, буває, не слухається?
Я ставлю чашку на стіл.
Буває, вона ж дитина.
Он Остап зовсім інша річ. Слухняний хлопчик, Оленка молодець виховала, і вчиться гарно, і мамі допомагає. Золото, не дитина!
Ганна киває.
Так, я бачила, який він молодець. Зустрічав гостей, дякував за подарунки, чемненький.
Відчуваю, як закипає в мені суп. Прямо не кажуть, але ясно: Остап еталон, Соломія ну, щось не так. І хто винен? Ага, зрозуміло хто.
З вітальні чути сміх. Богдан щось розповідає діти регочуть. Уявляю, як він там стоїть, усміхається, робить вигляд, що ми одна велика родина.
Ольго Петрівно, можна піти привітати Остапа? запитую, підіймаючись.
Звісно, іди. І далеко не йди скоро торт.
У коридорі тиша, лише з вітальні дитячі голоси. Притулилась до стіни, заплющила очі. Десять хвилин вже хочу бігти.
В кишені гуде телефон. СМСка від Богдана: Як ти?
Пишу Нормально й відправляю. Обман, але як інакше? Що напишеш твоя мама вже тричі встигла мене підколоти?
З вітальні виходить незнайомий дядько. Кивнув, пройшов до ванни. Я стою, обпершись об стіну: скільки ще такого? Дві години? Три?
Тітко Маріє?
Озираюсь. На порозі в новій сорочці стоїть іменинник. Я бачила його на фото в вайбер-групі, живого давно.
Привіт, Остапчику! З днем народження!
Дякую, посміхається. Дядько Богдан казав, що ви мені подарунок привезли.
Привезли, у вітальні стоїть.
О, велика коробка! Це конструктор?
Побачиш, сюрприз!
Він хутко у вітальню. Вихований. Як треба. А моя… Ех.
Йду в зал, готую посмішку Я тут дуже рада.
Веде він як у музеї: гості дванадцятеро, дорослі на дивані, діти кружляють біля столу, повного пирогами й шинкою. В кутку гора подарунків у блискучих пакунках. Знаю кілька облич: двоюрідна сестра Богдана, ще якісь свати-невісти.
Богдан сидить, розмовляє з кимось. Помітив мене встає.
А ось і Марія приїхала. Знайомтеся, це моя дружина.
Всі: Так ви нарешті! або Стільки чули про вас. Брехня нічого вони не знали.
Соломія причаїлась у кутку з планшетом. Підходжу.
Соломіє, ховай пристрій. Гості ж.
Не хочу мені нудно.
Соломіє.
Ну мама-а!
Усі озирнулися. Я почервоніла.
Вимкни планшет.
Соломія насупилась, але слухняно поклала планшет у мою сумку й знов у куточок. Сідаю поряд, відчуваю косо дивляться: Ого, не авторитет у дитини.
Оленка заходить з тацею, приносить фужери з вином та соком.
Хто за іменинника? Остапчику, ходи!
Остап підходить, мати його обіймає. Всі дістають телефони селфі на память.
За нашого хлопця! тост. Щоб був здоровий, розумний, щасливий!
Щоб пятірки були!
Щоб тішив батьків!
Усі випивають. Я відпиваю кислуватого вина. Богдан поруч, напружений.
А тепер подарунки! оголошує Оленка. Остап, сідай, зараз виноситимуть подарунки.
Остап сідає в центрі на стільці, гості підхопили коробки. Тітка дарує набір фарб дякує. Далі робот на пульті. Діти ахають.
Ого! Дякую, дякую! Мріяв про цього робота!
Ще книжки, ще конструктори. З кожним пакетом гора зростає.
Зиркаю на Соломію. Дивиться на ці подарунки, з її очей заздрість.
Соломіє, не дивись так, шепочу.
Чому йому так багато? шепоче у відповідь.
Бо в нього свято.
А коли в мене буде?
У жовтні. Ще чотири місяці.
Це ДУУУУЖЕ ДОВГО!
Тихо. Не зараз.
Богдан підходить з нашим подарунком. Велика коробка. Остап розпаковує, голосно:
Вау! Комплект Будмайстер 3000! Мамо, глянь, це те, що я хотів!
Оленка усміхається:
Ну, Богдан і Марія завжди в курсі, що треба! Дякую вам!
Остап обіймає Богдана. Потім якось по-шкільному підходить до мене, обіймає.
Дякую, тітко Маріє.
Будь ласка. Бався!
Гості гомонять, хвалять подарунок. Ольга Петрівна заскакує у вітальню, киває схвально:
От молодці, не поскупились на племінника!
Я зціплюю зуби. Не поскупились. Наче скупо дали милостиню.
Соломія смикає за руку:
Мамо, а мені дадуть подарунок?
Я нахиляюсь до неї:
Ні, сьогодні не твій день.
Але хочу!!!
Тихо, Соломіє.
Не втихомирюється. Встає, йде до Остапа.
Остаааапчику, а можна мені один твій подарунок?
Тиша. Хтось завис у повітрі.
Що? Остап, спантеличений.
У тебе ж їх так багато. Можна хоча б один?
Я схоплююсь, веду доньку до виходу:
Соломія, ходімо зараз же
А я хочу подарунок! Мені теж! Хочу роботика! Хочу!
Розплакалась, ридає, як буря на морі.
Обличчя Оленки витяглося. Ольга Петрівна склала руки. В погляді: А ми ж казали!
Богдан намагається її втішити:
Ну, Соломіє, тихше. Давай вийдемо поясню.
НЕ ХОЧУ!!! Я хочу подарунок!!!
Падає на підлогу, бє ногами, кричить. Справжня істерика. На весь зал всім соромно.
Стою над нею, відчуваю: весь зал судить мене. Я мати, яка все зіпсувала.
І щось у мені ламається.
Соломіє, вставай. Ми йдемо.
Хапаю за руку, тягну. Вона виривається, верещить.
Ольга Петрівна блокує вихід.
Маріє, може, не треба так різко? Посидьте, заспокойте Соломію…
Дивлюсь їй у вічі. І кажу те, що три роки не наважувалась:
Знаєте що, Ольго Петрівно? Якби ви не робили з подарунків показник статусу, Соломія б не кричала.
Поблідніла.
Що ти сказала?
Те, що думаю. Ваш культ хто більше принесе, той кращий от і результат. Сама атмосфера нагадай дитині, що вона не у фокусі. А потім обурення.
Маріє, досить! Богдан кладе руку, я струшую.
Ні, не досить. Три роки мовчала. А тепер досить. Ваша критика, ваша оцінка мені набридла.
Оленка вперед:
Ти себе чуєш? У чужій хаті скандалиш!
Я правду кажу!
Яку правду? Що в твоєї дитини криза, винна вся родина?
Моя дитина просто хоче уваги. Ту увагу, яку ви дарували лише Остапчику, а не Соломії. Бо він ваш зірковий внук, а Соломія так собі.
Ольга Петрівна руками розвела.
Господи, та ж ніколи так не було!
Три рази бачили онучку за три роки! На її день народження не прийшли у вас мігрень, а до Остапа всі тут! Бо це своя лінія, а я, невістка, завжди чужа.
Самій не хотілося бачити нас!
Бо після ваших материнських порад я тиждень у лікарню хотіла податись!
У всіх тиша. Хтось вже пересів у кухню.
Соломія вже не пищить, стоїть, втираючи носика.
Богдан блідий, стоїть як скульптура.
Марія, вже годі, просить.
Дивлюсь на нього. Очі Не треба, припини, змовчи. А я не можу.
Я втомилася прикидатися, що все нормально. Я більше не хочу бути винною за все у цій хаті. Не хочу, щоб на мене дивилися, як на сторонню!
Ніхто так не дивиться!
Якраз дивляться! З першого дня: Будь достойна мого сина! Достойна! Що я, кандидатка?
Я не так казала! Ольга Петрівна хитає головою.
Саме так. З того часу весь час випробування. Але я більше не буду нічого доводити.
Оленка:
Хто ти взагалі, щоб мати претензії?
Я дружина вашого брата і мати внучки вашої мами. І я маю право на повагу.
Повага не просто так! Оленка.
19 років у шлюбі, працюю, веду дім, маю дитину. Ще щось?
Просто будь пристойною! Ольга Петрівна підвищила голос. І не влаштовуй трагедій!
Ви самі винні, кажу тихо, але твердо. Ви розділили родину. Ви, а не я.
Богдан ховає обличчя в долоні.
Господи, Маріє, зупинись…
Добре. Я зупиняюсь. Ми йдемо. Соломіє, ходімо.
Куди ти?
Додому.
Стій! Треба обговорити.
Уже нічого не треба. Я все сказала. Я сюди більше не прийду.
Не можеш так просто!
Можу і йду!
Обминаю, взуваю Соломію, обіймаю. На плечі мокрі сльози.
Ольга Петрівна наздоганяє у коридорі.
Якщо зараз підеш я не пробачу!
Не розраховувала.
Богдан хапає за руку:
Ти розумієш, що це ультиматум?
Це ти себе поставив у кут. Ти мовчав, коли мене гнобили. Весь цей час не захищав, а вмовляв терпи.
Він мовчить, голова вниз.
Все. Пішли, Соломіє.
Вийшла, хлопнула дверима, до сходів. Донька плаче. Я теж, тихо. Але згори не озираюсь.
На дворі викликаю таксі. Водій у дзеркало:
Щось сталося?
Все добре, дякую.
Їдемо через вечірній Київ. Соломія на колінах, у сні ще всхлипується. Я гладжу, дивлюсь у вікно: берези, хлопчаки у дворі
Телефон дзвонить весь час. Богдан. Відбиваю. Ще раз. Втретє вимикаю.
Дома кладу Соломію на диван, накриваю пледом. Вона сопе, на обличчю сліди сліз.
Моя дівчинка, моя балувана, вперта, але рідна.
Знаю, що сама винна потакала, балувала, з усіх свят вона поверталась з іграшкою чи цукеркою. Хотіла дати їй те, чого не було у мене в дитинстві увагу та впевненість, що тебе люблять.
Але де та межа, коли любов йде на шкоду? Не знаю.
За дві години повертається Богдан. Я виходжу в передпокій. Стоїть, знімає взуття, на мене не дивиться.
Привіт, кажу.
Привіт.
Йдемо на кухню. Я ставлю чайник.
Вона заснула?
Так.
Довга пауза.
Мама дуже образилась.
Знаю.
Оленка каже, що ти розігнала цирк.
Може й так.
Маріє, ти розумієш, що наробила?
Я розкладаю чай по чашках.
Розумію. Я сказала правду.
Яку правду? Ти винуватила маму у необєктивності до Соломії!
Бо це так.
Не так! Вона ж її любить!
Три рази за три роки. Де ж любов?
Він руками по обличчю.
Вона не молода, їй важко їздити.
А до Олени їздить щотижня!
Вона з цього ж району!
Ми 40 хвилин. Не Канада ж.
Він мовчить.
Послухай, я більше не витримаю цих принижень. Мене там не приймають, на мене дивляться згори. Візит завжди як іспит, який я завжди провалю.
Ти перебільшуєш.
Ні. Ти не бачиш. Або не хочеш бачити.
Що ти хочеш від мене?
Щоб ти був за нас. Не за усіх, а за нас. Щоб коли мама ображає ти не мовчав, а захищав.
Я захищаю!
Не захищаєш. Ти закриваєш очі й всім догоджаєш.
Вона з іншої епохи. Не стане іншою.
Але я не збираюсь підлаштовуватись.
Він зітхає.
Значить, ти хочеш, щоб я зробив вибір?
Я хочу, щоб ти обрав сімю нас з Соломією. Ми твоя сімя, а не твоя мама.
Вона теж моя сімя.
Але я твоя жінка.
Пауза. Чай холоне. Надворі вечоріє.
Я не знаю, що робити, каже.
Я теж.
Ти хочеш, щоб ми кинули його родину взагалі?
Я задумалась. Хочу не знаю. Хочу спокою, поваги, щоб Соломія не почувала себе чужою.
Я хочу, щоб, якщо ми спілкуємося, то на рівних. Щоб не цькували, не висміювали. Щоб з Соломією так само, як з Остапом.
А якщо відмовлять?
Тоді не спілкуємось.
Це ультиматум.
Це межа.
Богдан підходить до вікна. Дивиться, як у дворі хтось вигулює собаку.
Я завжди хотів бути добрим сином, допомагав мамі, в усьому слухався. Думав, це правильно.
Це нормально.
Але так я перестав бути добрим чоловіком.
Я обіймаю його ззаду.
Богдане, я не хочу, щоб ти сварився з мамою. Просто хочу здорової атмосфери. Своїм життям, своїми правилами.
А якщо не вийде?
Тоді хоч як, але ми живемо, як нам зручно.
Він обертається, обіймає.
Я люблю тебе.
І я тебе.
Але не знаю, як виправити все.
Разом знайдемо.
Іду перевірити Соломію. Вона спить. Я її тихенько цілую в лоб.
Моя дівчинка. Через неї все ж почалося. Або через мене бо я не вмію казати ні, бо намагаюсь компенсувати увагу за всіх.
Повертаюсь на кухню. Богдан утикається в телефон.
Мама пише. Кличе нас до себе, поговорити.
Коли?
Завтра.
Підеш?
А ти?
Думаю, чи піду? Чи зможу знову туди прийти після всього.
Тільки якщо ми разом. І якщо ти за мене.
Він киває.
Обіцяю.
Тоді піду.
Сидимо. Думаю, що завтра буде складніше, ніж іспит з бухобліку.
СМСка від Оленки Остап розстроївся, свято зіпсоване.
Мені соромно. Зіпсувала дитині святкування.
Напиши: я вибачусь завтра особисто Остапу.
Богдан пише. Кладе телефон.
А мамі вибачатимешся?
Я задумалась. За що? За правду?
За форму. Не за зміст.
Це справедливо.
Я дивлюсь на нього: сивина, втомлене обличчя. Мій чоловік, батько моєї дочки. Чи може розвалиться все через цю сварку?
А ти коли-небудь думав про розлучення?
Він здивовано:
Що? До чого тут розлучення?
Ну, якщо не впораємося. Якщо мама не прийме, якщо будемо жити у вічній напрузі.
Підходить, бере за руки:
Слухай, я не хочу розлучення. Є труднощі, я не ідеальний. Але люблю тебе і Соломію й робитиму все, щоб нас зберегти.
Але як?
Не знаю, знайду.
Я хочу вірити йому. Хочу, щоб все владналося. Але є страх, що все залишиться, як є.
Пішли спати, каже Богдан. Завтра вирішимо.
Я киваю. Переносимо Соломію в її кімнату, вкриваю. Вона навіть не прокидається.
В ліжку я довго вдивляюсь у темряву.
Все буде добре, шепоче він.
Відкуди ти знаєш?
Хочу вірити.
Вранці прокидаюсь: Соломія забралась до нас.
Мамо, ми вже не підемо до бабусі?
Гладжу її головку.
Не знаю, сонечко.
Я не хочу. Там страшно.
Чому?
Ти кричала. Всі дивились.
Мені боляче. Притискаю до себе.
Вибач, доню.
А чому ти на бабусю кричала?
Як пояснити дитині, що дорослі іноді ламаються? Що образи іноді накопичуються і вибухають?
Втомилась, доню. Бабуся казала неприємні речі.
Які?
Для дорослих. Ти не зрозумієш.
Я справді поводилась погано?
Я зітхаю.
Так, Соломіє. Не можна просити подарунок на чужому святі.
Але я так хотіла!
Знаю, але треба вміти чекати… Твій день настане, чесно.
А багато дадуть?
Скільки захочуть ті, хто тебе любить.
Вона задумалась.
Бабуся мене любить?
Я не знаю, що відповісти. Може, любить. По-своєму.
Любить, просто не вміє показати.
Соломія киває, втикається у плече.
Тут заходить Богдан з підносом:
Сніданок у ліжко для моїх красунь!
На підносі млинці, сметана, варення, чай. Соломія весела, посміхається, мастить варенням лице. Звичайний суботній ранок, наче нічого й не було…
Але знаю, що було. Й знаю попереду ще та розмова.
Після сніданку Богдан каже:
Я говорив з мамою. Чекає нас о другій.
Киваю.
Точно готова?
Ні. Але поїду.
Збираємось мовчки. Одягаю те ж плаття. Богдан ту ж сорочку. Соломію лишаємо вдома з сестрою.
В машині тиша. Дороги ті самі Київ, похмурий, наче готує зливу.
Піднімаємось на четвертий поверх. Дзвонимо.
Відкриває Ольга Петрівна, бліда, схудла, дивиться довгим поглядом.
Заходьте.
Сідаємо на кухню. Я за той же стіл.
Чаю?
Ні, дякую.
Мовчанка.
Ну? нарешті питає.
Я глибоко вдихаю:
Ольго Петрівно, хочу вибачитись за тон учора. Це було неправильно.
Вона киває.
Добре.
Але не вибачусь за суть. Ви дійсно ставитесь до мене і до Соломії по-іншому.
Обличчя зкаменіло.
Я не згодна.
Ви не помічаєте. Кожного разу критика. Моя робота, мій вигляд, виховання Соломії
Я просто хочу добра.
Але це сприймається як осуд.
Вона мовчить.
Може, я й різка. Але хочу, щоб у мого сина і внучки було все
Головне для них спокій в домі й повага.
Вона дивиться на Богдана.
Ти теж так вважаєш?
Так, мамо.
Що пропонуєте?
Почати з нуля, кажу. Забути старе. Але на рівних. Як дорослі жінки з однією метою добробут сімї.
Довге мовчання. Вона нарешті киває:
Добре. Але я не змінюсь за день.
Я теж ні.
Дивимось одна на одну. Надія. Щось схоже на розуміння.
Богдан бере нас обох за руки.
Дякую вам.
Ще трохи говоримо про погоду, дітей, відпустку. Обережно, але початок покладений.
На прощання Ольга Петрівна обіймає мене вже реально.
Приїздіть з Соломією в суботу. Пиріг буде.
Приїдемо.
У машині Богдан бере за руку:
Ну як?
Не знаю. Побачимо.
А ти віриш, що вийде?
Хочу вірити.
Їдемо додому. Я думаю: сімейне щастя це компроміс. Ідеальних родин не буває головне не тікати від конфліктів, а вирішувати їх.
Дома Соломія вибігає з малюнком:
Мамо, дивись, я намалювала нашу родину!
На картинці я, Богдан, Соломія та бабуся з дідусем трохи збоку. Всі тримаються за руки.
Дуже гарно, обіймаю її.
Ввечері, коли донька вже спить, ми з Богданом на кухні пємо чай.
Як думаєш, що далі? питає.
Я знизаю плечима:
Знайдемо спільну мову добре. Ні і так проживемо. Головне разом намагаємось.
Це достатньо?
Сподіваюсь.
Він обіймає. Ми так і сидимо, мовчки, слухаючи тишу у квартирі.
Київ темніє. Життя триває. А ми все ще тут, пємо чай і це вже майже примирення.
І що тепер? питаю, дивлячись на руки.
Богдан мовчить трохи, потім:
Не знаю. Просто дай мені час.
Час в нас є, Богдане Головне не втратити сили.
