Колись, багато років тому, трапилася зі мною пригода, яку я й досі згадую з особливим теплом. То була моя подорож з групою пенсіонерів до Львова та інших старовинних міст Західної України. Я нічого особливого тоді не чекала кілька днів екскурсій, трохи світлин на память, дрібні купівлі для онуків. Хотіла тільки відірватися від буденності, від самотності, що останні роки особливо тиснула на душу.
Я думала, що Львів, Чернівці або Кам’янець-Подільський для мене лишаться простими пунктами туристичного маршруту. Але саме у тіні міських мурів я зустріла чоловіка, завдяки якому знов відчула себе молодою.
Стояла я тоді біля величних арок Оперного театру у Львові, зачаровано вдивлялась у цю красу. Гід щось розповідав про історію міста, а думки мої літали далеко. Раптом, хтось поруч посміхнувся й сказав жартома: «Мабуть, і купці тут, як і ми, скаржилися на спеку, бодай на каву було за що сісти».
Я обернулася і побачила його високого, підсрібленого сивиною, з дивним знайомим усміхом. На ньому була проста лляна сорочка й солом’яний капелюх. Але погляд вмів огортати ніжністю, наче ми єдині на цім подвір’ї.
Завязалася розмова. Чоловіка звали Тарас, він теж був вдівцем і вже кілька років на пенсії. Признався, що поїхав сам, бо «досить чекати кращого моменту, аби побачити Україну на власні очі».
Говорити з Тарасом було так легко, як із давнім другом. Біля Оперного ми разом пили каву справжню, львівську, і ділилися враженнями. Я зловила себе на думці, що давно ніхто так уважно мене не слухав.
Наступні дні експедиції змінилися. Ми завжди сиділи поруч у автобусі, разом обідали, губилися серед вуличок і знаходили одне одного поглядом. В цьому було щось чисте та водночас захопливе.
Ввечері, коли всі збиралися у вітальні грали у карти чи дивилися телевізор, ми удвох стояли на балконі й дивилися на мерехтливі вулиці нічного Львова. Говорили про все на світі дітей, минуле, і про те диво, коли раптом відчуваєш, як серце бється швидше будь-коли.
Я відчувала себе дівчиною. Знову хотілося гарно вдягатися, помадити губи, сміятися голосно. Подруги з групи дивилися на мене по-різному хтось з приязню, хтось із заздрістю. А я ніби знаходила себе заново, ту частинку, яку втратила поміж одноманітних днів та самотності.
Але з наближенням кінця мандрівки питання ставало гострішим: а що далі? Його дім десь під Полтавою, а я живу у Хмельницькому. Своє життя у кожного. Нас обєднав усього тиждень, ніби відірваний від реальності. Чи вистачить цього, щоб подумати про щось більше?
В останній день ми вирушили на прогулянку Львовом, залишивши групу. Сиділи на сходах Високого Замку, їли морозиво й мовчали. Нарешті він сказав: «Знаєш Давно не було в мені так легко. Але є страх: як повернемося додому, усе розвіється. Ти маєш своє життя, я своє. То може це просто літня ілюзія?»
Я не знала, що відповісти. В серці точилася боротьба: бажання уявити, що це початок нового й справжнього, і страх, що це всього лише коротке захоплення, котре згасне разом із останнім вогником вагона додому.
Ми розпрощалися на вокзалі обіймались довше, ніж годиться, поглядали одне на одного, ніби у цьому прощанні затаїлася й обіцянка. Обмінялися номерами телефонів, але ніхто з нас не наважився сказати: «Давай зустрінемось ще».
З роками, згадуючи ту поїздку, досі не можу дати їй оцінку. Мов красивий сон: яскравий, такий справжній, але крихкий. Може, Тарас мав рацію і це була тільки ілюзія. А може, я просто не здобулася на сміливість перевірити, чи доля і справді дала мені другий шанс.
І досі питаю себе: чи варто ризикувати спокоєм і розміреним буттям заради почуття, що прийшло зненацька? Було це лише короткою пригодою під львівським небом чи початком історії, яку я ще не дописала? Бо серце досі швидше бється при згадці про нього, а розум шепоче, що то нерозважність.
Може саме тому ділюся цією історією питаючи кожного: чи має право людина після пятдесяти, шістдесяти, чи й пізніше відкритися для нового почуття? Чи краще зберегти згадку, як красиву й безпечну реліквію, чи наважитись і дізнатись, куди доведе ця несподівана дорога?.
