Я не схожа на своїх батьків.
І всі мої двадцять два роки чуда про це від інших. В мене каштанове, мало не шоколадне, волосся, що завжди було хвилястим, але не пухнастим, та яскраві зелені очі. На сонці вони навіть трохи світились. Тим часом мої батьки обоє з чорним прямим волоссям та карими очима. Та й на обличчя я ні на кого сильно схожою не була.
Ніколи такого не було, щоб я сприймала слова оточуючих серйозно, адже знала, що я рідна для своїх батьків. Але одного разу, коли ми з мамою сиділи за філіжанкою кави на кухні та обговорювали все на світі, я пожартувала, що настільки не схожа на батьків, що можливо й не рідна.
Мама, після цих слів, різко замовкла, трохи поблідла та дуже серйозно сказала, після хвилинної павзи:
– Ну… Думаю, що тобі достатньо років, щоб я могла розповісти тобі про дещо.
Я в той момент мало не подавилася. Я маму такою не бачила ще серйозною. Тим більше, я ж просто пожартувала! Невже це правда?…
Мама розповіла, що коли вона лежала в палаті та готувалась до пологів, в неї була сусідка, яка також мала от-от народитись. В підсумку вони народили в один день з різницею в три години.
– Я ще тебе, коли взяла вперше на руки, дуже уважно розглядала. В тебе була ще така гарна родимка на щічці. Я ще подумала, що дуже гарно будеш виглядати, як виростеш. А наступного дня, коли мені принесли, щоб я погодувала тебе, то я одразу почала кричати на медсестру, що дитина не моя. Та мене давай переконувати, що я не можу знати моя чи ні і мені варто заспокоїтись.
– Йой…
– Я підійшла до своєї сусідки по палаті, якій також дали дитину на годування. Дивлюсь, а то ти на руках в неї. Та сама красива родимка на щічці. Те саме личко.
– А та жінка що?
– Та вона також зрозуміла, що то не її дитина. Але по плачу. Каже: “Думаю, щось моя донька не так плакала, інший тембр і “мелодія” інша”. Медсестра переплутала дітей, але не хотіла навіть визнавати цього. Там вже розбирались з головним акушером, догану отримала, що не розбиралась по-нормальному і що переплутала. Ми ще домовились з тією жінкою зустрітись в майбутньому, коли діти виростуть. Треба буде якось їй зателефонувати.
Ось так, в свої двадцять два, я дізналась, що мало не опинилась в іншій сім’ї. Але ця історія все одно не пояснила, чому я не схожа на батьків.
– Добре. Але це не пояснює, чому я на час з татом геть не схожа.
– А, ти за це хвилюєшся? – мама встала з-за столу та пішла до себе в спальню.
Через декілька хвилин вона прийшла з альбомом та показала мені фотографії.
– Це мій рідний батько, твій дідусь. А дідусь Орест – то мій вітчим. Ти копія дідуся. Що очима, що волоссям, навіть родимка там само. Про характер взагалі мовчу. Ви як дві краплі води. Просто тато покинув цей світ, ще коли мені було тринадцять. От ти і не знала про нього, а я якось не хотіла про це говорити, бо тема болюча. Дуже доброю людиною він був. Тож не хвилюйся більше.
