Я працюю на заводі, платять добре.
От лише керівника свого дуже боюся. Стараюся не потрапляти йому на очі. У нас на роботі діють чіткі правила, можна сказати, що ходимо ми по струнці. Іноді, я відчуваю себе роботом.
У нас великий та дружній колектив та головне, що нас об’єднує – це нелюбов до нашого керівника Володимира Володимировича. Він завжди має такий суворий погляд, що аж кров у жилах закипає.
І ось нещодавно він покликав мене до себе в кабінет, всі колеги дружно почали шукати для мене валер’янку, знайшли навіть запити та я повільно попрямував до його кабінету. По дорозі я згадував список наших правил та намагався зрозуміти яке ж із них я порушив. Це так невчасно!
Ніби у мене турбот в життя мало. Мало того, що два роки тому я втратив дружину, так пів року тому у сина знайшли пухлину. Я оббігав усіх лікарів в пошуках рішення та вони всі як один сказали, що в Україні мого хлопчика вилікувати не зможуть та потрібно їхати за кордон. Все б нічого, але ж за кордоном операцію безплатно не зроблять. Потрібна чимала сума коштів на лікування. Таких коштів у мене немає, позичити немає в кого, кредит на таку суму мені ніхто не дасть. Залишалося лише продати квартиру, а на решту коштів взяти кредит.
А тут ще й до директора викликають. Якщо я втрачу роботу, то це вже кінець.
І ось я уже біля кабінету дверей Володимира Володимировича. Ой, що зараз буде! Зібравши усю свою сміливість я зайшов. Керівник попросив мене присісти та розповісти що з моїм сином. Трохи заспокоївшись я почав свою розповідь. Мені полегшало від того, що мене викликали не через порушення та що звільняти мене ніхто не збирається.
Володимир Володимирович уважно мене вислухав, сказав, що я можу їхати за кордон тоді, коли мені зручно, він дає мені відпустку на ті дні, коли я скажу, дав гроші на лікування, квитки та перебування за кордоном. Додав, що віддавати йому ці гроші не потрібно.
Я не знав що йому відповісти, тож сказав просто; “Дякую”. Коли я повернувся на своє робоче місце, то біля дверей мене уже чекали мої колеги із запитаннями про те, як усе пройшло. Хвилин десять я мовчав та не міг вимовити ні слова, лише згодом по одному слову колегам вдалося витягнути з мене інформацію.
Вони були шоковані не менше, ніж я вчинком нашого керівника.
Це він просто так рядовому співробітнику віддав гроші зі своєї кишені! Його вчинок дійсно благородний та заслуговує поваги.
З того часу всі стали дуже сильно поважати Володимира Володимировича, сумлінно дотримуватися правил і виконувати свою роботу максимально добре.
