Коли Яринці було лишень шість, її світ розколовся навпіл. У звичайний вечір батько зібрав речі та пішов із квартири. Не на роботу. Не в магазин. Назавжди. Тоді вона ще не розуміла, що означає це страшне — «розлучення». Просто з того дня він більше не повертався. Не обіймав. Не цілував у потилицю перед сном. Не казав: «Я тут».
Звичайна історія, як у багатьох. Але для одної маленької дівчинки це був кінець світу, бо вона вирішила: це вона винна. Вона їсть. Її треба одягати. Скоро до школи — а це витрати. А мама втратила роботу, і бідний тато вже не витримав… стомився їх тягнути.
— Мамо, а якщо я їстиму менше, тато повернеться? Можна тільки в садочку… — з надією прошепотіла дівчинка, дивлячись блакитними очима в обличчя матері.
Жінка пригорнула доньку до грудей і заплакала. Плакала довго, а Яринка — їла все менше. Але тато так і не повернувся.
Перше вересня. Яринка йде до школи. Перший раз — у перший клас. Білосніжна блузка, чорна спідничка, жакет і два величезні банти, як у ляльок із вітрин. Вона стояла перед дзеркалом і думала: «Якби тато побачив мене зараз, він би обов’язково повернувся. Хто ж відмовиться від такої гарненької донечки?»
Мама тримала її за руку, в іншій — букет для вчительки. Дівчинці було і страшно, і радісно. Але все це затьмарювала одна, майже відчайдушна надія: тато прийде. Він просто мусить прийти. Сьогодні він не може не прийти.
— Яринко, чого ти озираєшся? Не бійся, я поруч, — тихо промовила мама.
Але дівчинка не боялася. Вона шукала. Шукала батька в натовпі. Очима, серцем, диханням. Шукала, бо вірила: він тут. Просто не бачить. Може, і він її не помічає. А вона ж у першому ряду — точно мав би побачити!
Коли лінійка закінчилася, і першокласників повели в клас, Яринка стискала кулачки, щоб не розплакатися. Вона так старанно готувалася — і намарно. Але раптом він таки побачив? Просто не підійшов?
— Тато чекає нас вдома? — запитала вона в мами по дорозі.
— Не знаю, дитино… — важко відповіла жінка.
Але Яринка бігла вперед. Вона була впевнена: він там. Відчинила двері… і побачила порожню квартиру. Тільки тоді й сплакала. Насправді.
Мама гладила її по голові, пояснювала, що, можливо, батька не відпустили з роботи. Але сама давно знала: він не прийде. Він не прийшов навіть тоді, коли вона сама пішла до нього, благаючи:
— Олеже, я нічого не прошу. Але Яринка чекає. Вона вірить. Прийди хоча б раз. Поговори з нею.
— Прийти? — відмахнувся він. — Це ж треба з подарунком, з квітами… А в мене грошей нема. Не треба дурниць дітям казати.
— Щоб ти подавився тими грошима… — прошепотіла мати Яринки, виходячи й хлопнувши дверима.
Дівчинка росла. Тиха, слухняна, старанна. Без істерик, без нарікань, без зайвих питань. Просто намагалася — до виснаження — бути хорошою. Вчилася на відмінно. Не тому, що хотіла успіху. А тому, що десь у глибині душі сподівалася: «Ось зараз він дізнається, як я добре вчусь, і прийде. Посміхнеться. Погладить по голові. Скаже, що пишається мною».
Але він не приходив.
— Мамо, давай запросимо його на мій день народження? Мені не потрібні подарунки. Хай просто прийде…
Мати мовчала. А Яринка закривалася у кімнаті й плакала. Бо знала: не прийде.
Вона закінчила школу із золотою медаллю. Випускний — свято, яке мало стати гордістю для всієї родини. Сукню пошили, бабуся з дідом приїхали з села. Але за дві години до початку вона сіла на лавку біля будинку, де жив батько. Хотіла запросити. Хотіла показати, якою вона стала. Хотіла, щоб він хоча б раз сказав: «Вибач, доню. Я пишаюся тобою».
Він вийшов із під’їзду. Сумка через плече, погляд ковзається по перехожих. Повз. Навіть не впізнав.
— Тату! — вигукнула вона. — Це я! Яринка!
Він обернувся. Пауза.
— Виросла, — холодно кинув.
— Я школу закінчила. З медаллю. У Київ збираюсь…
— В мене грошей нема. Не розраховуй.
— Я не за грошима… Я хотіла запросити тебе на випускний…
— І що мені там робити?
Вона більше не слухала. Бігла геть. Сльози заважали дихати. Саме тоді, стоячи сама на перехресті, Яринка зрозуміла: її дитинство скінчилося.
Вона закінчила університет. Повернулася в рідне місто — мама тяжко захворіла. Влаштувалася за фахом, зустріла Дениса. Чесного, доброго. Вийшла заміж. Народила доньку. Потім другу. Слово «тато» вона викреслила із серця. Більше ніколи не згадувала.
Сьогодні їй — тридцять. Кругла дата. Субота. У квартирі гамірко. Мама грає з онучками, Денис поїхав зустрічати батьків. Яринка на кухні колдує над стравами.
Дзвінок у двері. Вона біжить відчиняти — думає, родичі. Але… на порозі він. Батько. ПоВін стояв, опустивши очі, а потім тихо прошепотів: “Я гірко помилявся.”
