Олена відкинула ковдру, перевернула подушку на сухий бік і знову лягла. Стало трохи свіжіше, але сон не йшов. За вікном шурхали колеса рідких машин. І думки. Вони турбували найбільше. «Куди спізнюється цей водій? Додому? Чи, навпаки, тікає від когось у ніч. Хто чекає на того мандрівника?.. Проклята спека…»
Вона зітхнула і підвелась. Квартиру знала, як свої п’ять пальців, тому світ не вмикала. На кухні підійшла до вікна. У будинку навпроти світилися два вікна. «Хтось чекає свого блукача чи оплакує його втечу?»
Молоде листя заважало розгледіти, чи стоїть хтось біля вікон. Олена ввімкнула нічник і налила води з чайника. Виймила світло й знову глянула на будинок. Одне вікно погасло. Вона пила дрібними ковтками, відчуваючи, як разом з водою тіло поступово охолоджується. Босі ступні приємно холодив лінолеум.
Поставила порожню шклянку на підвіконня і повернулась у кімнату. Але лягати у зім’яту, вологу постіль не захотіла. Пішла у вітальню і лігла на твердий вузький диван, підкладаючи під голову маленьку подушку, набиту бог зна чим.
І раптом почала провалюватись у сон…
***
— Гірко! Гірко! — гукали гості, підіймаючи келихи з шампанським.
Іван узяв Олену за руку і підвів. На високих підборах весільної пари вона майже дорівнювала йому зростом, могла дивитись прямо у вічі, а не знизу догори, як завжди. Він дивився із захопленням, любов’ю та очевидним бажанням. І Олена подалась уперед, ледь схиливши голову, щоб фата закрила її профіль від очей гостей.
— Раз, два, три… — радісно рахували випивші гості.
Мати вчила Олену, що в родині все залежить від жінки, що вона має бути опорою чоловікові. І Олена героїчно взялась будувати своє щастя.
Спочатку вони з Іваном усе робили разом: ходили до магазину, навіть вечерю готували, сміючись та цілуючись. Поки одного разу не забули через поцілунки про картоплю на пательні, і ледве не спалили її. Вони кохали одне одного. Здавалось, так буде завжди — молодими та щасливими.
Через два роки Олена народила донечку Софійку. Спочатку допомагала мати.
— Я втомилася… — скаржилась Олена на Івана, що нічим не допомагає.
— Чоловік працює, втомлюється. Така доля жінки — вести дім і виховувати дитину, — говорила мати. — Ти можеш вдень поспати разом із Софійкою. А якщо він не виспиться, який із нього працівник?
Олена звикла спати уривками, навіть відключатися на хвилини на лавочці під час прогулянки з коляскою. Коли Софійці виповнилось два, Олена віддала її до садка і вийшла на роботу.
— Ось через п’ять років я вийду на пенсію, Софійку ми з батьком заберемо до себе, а ви народите ще дитину, — мріяла мати.
Але повернувшись до професії, Олена навіть не думала про другу дитину. Іван теж не наполягав. Так більше й не народила.
— Чому чоловіки зраджують? Бо коханку бачать завжди доглянутою, а дружина дозволяє собі ходити по домоволодінню у заношеному халаті, — повчала мати.
І Олена намагалася, щоб чоловік бачив її завжди гарною. Вранці вставала раніше, щоб встигнути причепуритися до його пробудження.
Але це не врятувало шлюб. Донька виросла, вилетіла з гнізда, і Олена з подивом помітила, що чоловік все частіше одягав джинси та толстовки замість костюмів. Почав бігати вранці, хоч і так виглядав підтягнутим.
— Так модно, — говорив він. — Треба йти в ногу з часом.
Коли вона помітила сліди помади на його сорочці, прямо запитала про коханку. Запійманий зненацька, чоловік щось невиразно пробурмотів, а потім зізнався і попросив Олену відпустити його.
— Невже я тебе тримаю? Іди. Тільки назад не прийму, так і знай.
Сама зібрала йому речі, не проронивши сльози. Іван повільно одягався у передпокої, роблячи вигляд, ніби щось забуває, а насправді косив на неї погляди, чекаючи, що вчепиться, буде благати залишитись.
Олена стояла біля дверей, склавши руки на грудях. «Не дочекаєшся», — говорив увесь її вигляд.
Чоловік пішов, а вона повернулась у кімнату, лігла на диван, втулилась у тверду подушку і заревла, як поранена вовчиця. Життя втратило сенс. Вона проплакала всю ніч. А вранці вирішила випити жменю таблеток. Навіть дістала флакон. Та напослідок подзвонила подрузі.
Та відчула щось недобре і приїхала.
— Навіть не думай нічого з собою робити. Уяви, яким козирем він ходитиме, якщо ти помреш через нього. Всі дуА потім Олена глянула на сонце, яке золотило дитячу головку у візочку, і зрозуміла, що справжнє щастя вже тримає за руку.
