Завжди сподівалася, що допомагатиму дітям, доки вистачає сил, а на скіпі літа вони підтримають мене. Але як жалко усвідомлювати, що помилилася. Коли мої онуки були малими, чула: «Мамо, ти нам так потрібна!» Тепер вони виросли, і я стала зайвою. Навіть дзвінка від них не дочекаєшся — лише холодне мовчання та порожнеча.
У мене двоє дорослих дітей — дочка Дарина та син Тарас. З їхнім батьком ми розійшлися, коли вони вчилися в школі. Він знайшов іншу жінку, вона вагітніла, і він пішов до неї. Спочатку ще бачився з Дариною, але Тарас, дізнавшись правду, відмовився з ним розмовляти. Потім батько з новою родиною переїхав до іншого міста, і зв’язок обірвався. Про аліменти можна було забути. Ми залишилися в маленькій квартирці на околиці Полтави, і я тягнула дітей сама.
Мої бабусі й дідусь та брат допомагали, як могли, але все одно було важко. Тарасу було п’ятнадцять, Дарині — дванадцять, коли ми розлучилися. Підлітковий вік я пережила сама, часто ридаючи в подушку по ночах. Та діти виросли, стали мудрішими, вступили до університетів, створили свої родини. Дарина першою вийшла заміж, а через два роки одружився Тарас. Вони ніколи не жили зі мною — одразу поїхали будувати своє життя.
Я робила все, щоб їх підтримати. Особливо знадобилася моя допомога, коли народилися онуки. Я була для них другою мамою: замість Дарини «в декреті сиділа», водила онучку до садочка, забирала, годувала, допомагала з уроками. Підтримувала і невістку, коли її мати не могла. Якщо діти хотіли кудись поїхати — залишали онуків мені. Ніколи не відмовлялася, навіть коли погано себе почувала. Розуміла: вони молоді, їм потрібно відпочивати. Я колись теж була молодою мамою, але мені ніхто не допомагав.
Діти часто дзвонили, привозили онуків, я їх навідувала. Так було, поки онуки не підросли, і я стала їм непотрібною. Тепер вони самі ходять до школи, у них свої інтереси, своє життя. Час проминув надто швидко, і я опинилася за бортом. Фінансово допомогти не могла — пенсії лежало вистачало на прожиття. Онуки не хотіли проводити час зі мною, їх тягнуло до друзів та гаджетів. Діти перестали дзвонити й приїжджати.
Спочатку ще навідувалися, телефонували, та дедалі рідше. Довелося самой набирати їхні номери, щоб довідатися, як справи. Тепер вони дзвони**Тепер вони дзвонили лише на Великдень чи Різдво — формально, без тепла, ніби виконуючи обов’язок.**
