Все своє життя я вчителювала. Спершу була вихователькою в дитячому садочку. Потім довчилась та пішла працювати в школу. Я була вчителькою образотворчого мистецтва та трудового навчання.
Спершу я викладала в молодших класах, а потім отримала чергову кваліфікацію та стала викладати в старших класах. І за всю свою кар’єру я взяла клас лише одного разу. Але дуже добре пам’ятаю кожного свого учня. Пам’ятаю, як сором’язливі та невпевнені п’ятикласники перетворились на тих ще чортеня. Як вони перетворились в дорослих молодих людей, що пішли кожен своїм шляхом в доросле життя.
Багато ж мені довелось вислуховувати від директорки та завуча, коли мій клас щось витворів. Не один раз червоніла, коли викликали в кабінет. Весело було. Хоч і були бешкетниками, але доволі дружніми. Ми часто проводили всілякі інтерактиви, позакласні заняття і тому подібне.
Але коли я переглядаю альбом з всіма фотографіями за ті роки, коли дивлюсь фото з випускного, то згадую всі ті веселі моменти. І сумую, навіть, трохи!
Якось, коли ми з моєю колишньою колегою, яка досі працює в тій самій школі, пили каву, вона мені сказала:
– Ох, в цьому класі, що я нещодавно взяла, виявляється є син одного мого колишнього учня. Я цього кадра назавжди запам’ятала. І який той був колись, такий ж зараз його син. Ну як дві краплі води! От-от мороки буду мати на старості літ.
– А ти переконана, що син виросте таким ж, як батько? Чому ти прирікаєш дитину?
– Ну а що? Діти, рано чи пізно, стають такими ж, як і їхні батьки. Гени грають вагому роль.
– Хах, ну так, але я можу змінити твою думку. Можу навіть посперечатись на оплату рахунку за сьогодні!
– Так? Тоді по-руках. Спробуй змінити мою думку!
– Тоді слухай. Це історія про мого учня. Я тобі не буду зараз казати його прізвище. Інтригу потримаю. Його звуть Степан. Батьки в нього геть не хороші люди. Батько потрапив за ґрати ще до народження Степана. А коли вийшов, то навіть не думав повертатись до сім’ї. Розлучились вони з мамою хлопчика вже після виходу того з в’я3ниці. Мама працювала на заводі, але, коли батько Степана вийшов та не повернувся до неї, а покинув, стала заглядати до оковитої. Керівництво її ще так сяк терпіли та підтримувало. Але лише до тих пір, поки вона не прийшла на роботу не в стані на ногах себе втримати. Подейкували, що вона взагалі заповзла в двері коридору, бо впала, а підвестись не могла. Того ж дня з нею розрахувались. Але Степан, при тому, тримав впевнено планку на добре/задовільно. Ніколи двійок не мав. Навіть якщо чогось не знав, то чесно зізнавався в цьому перед уроком та просив пояснити. Всі знали його ситуацію, тому йому допомагали та він дуже швидко все запам’ятовував. Завжди спокійним був. Тоді, коли маму вигнали з роботи, то Степан був всього в шостому класі.
– Ага, то вони всі такі є, поки ще маленькі!
– Ти слухай далі. Степан почав на будівництві підпрацьовувати, щоб хоча б можна було поїсти за щось. Згодом почав більше заробляти, бо підріс і міг виконувати якусь важчу роботу. Та й я завжди йому якісь гроші давала та допомагала, коли це було потрібно. Підтримувала та радила, якщо просив поради. Вже була можливість більш менш нормально їсти, оплатити борг за комуналку по-троху і відкласти щось. Багато на нього чекало ще перешкод. Але тепер його знає все місто і ти в тому числі. Дуже відомою людиною є. Мером став. Зараз мене досі з Днем народження вітає та з Днем вчителя. Частенько ще в гості заглядає і завжди з подаруночком.
В подруги щелепа мало на підлогу не впала. А я посміялась та сказала, що тепер вона має оплатити наш рахунок:)
