У мене було день народження. Я завжди, коли ще була молодшою, готувалася і кликала до себе в гості родину. А цьогоріч мені не вистачило сил на велике застілля, тому не просила в гості нікого, але на всяк випадок приготувалася. Сподівалася, що дочка з зятем все одно прийдуть.
Скажу правду, чомусь не люблю цього дня. Багато клопотів і роботи, а сили вже не ті. Тому вирішила тепер цей день святкувати поскромніше.
Накрутилася звечора і зранку, приготувала все і чекаю найближчих. Накрила святково стіл. Одягнулася як на прихід гостей, чекаю. Так просиділа до вечора. Не було ні дзвінка, ні гостей.
Не втрималася – зателефонувала, чи раптом чогось не трапилося. Дочка спокійно відповіла, що забула про мій день народження. Я образилася на неї.
Адже цього вечора не так чекала їхнього подарунка, як бажала ощасливити їх – наскладала трохи грошенят і думала віддати їх зятю. Він планує придбати собі авто і ніяк не може призбирати грошей.
Раз так вони зі мною, то гроші витрачу на себе і сама себе привітаю – вирішила я. Прожогом склала чемодан і зранку поїхала відпочивати, нікому ні про що не сказавши.
З відпочинком все склалося чудово. Так минуло два тижні. Телефон через образу я вимкнула і досі не вмикала – відпочиваю. Хай весь світ тепер зачекає на мене.
На одній з прогулянок познайомилася з мужчиною свого віку. Ми засимпатизували одне одному. Він на той час був удівцем. Його не зовсім влаштовувало самотнє життя. Був не проти, щоб ми почали жити разом. Я погодилася. Оскільки, крім дочки, у мене також більше нікого не було. Так Андрій Васильович став моїм чоловіком.
З моря верталися разом до моєї домівки. Обоє відпочилі і щасливі.
У рідному селі зустріла сусідку, яка від здивування аж у долоні сплеснула:
-Де ж ти була, Дарцю? Ми вже тебе два тижні розшукуємо! Вже й в поліцію заявили.
-Відпочивала. На морі була, – спокійно відповіла я. – Знайомся, це Андрій Васильович – мій чоловік.
Не встигла я чемодан розпакувати, як прибігла дочка й наробила галасу, що вона вже скрізь побувала – і в лікарні, і в морзі, і в поліції. А я наче в воду канула.
-Хіба так можна, ма?- вже примирливо запитала мене.
-Усе, доцю, можна все, якщо про тебе забувають рідні, – нагадала їй.
-Ну вибач, мам! Справді закрутилася й забула. Я ж тебе люблю, – і обняла мене, цілуючи в щоку.
-А я для вас подаруночки привезла. Ось віддаш своїм. І заходьте завтра до нас на чай, познайомитеся з Андрієм Васильовичем. Він у мене во мужчина, – не втрималася я, проводжаючи доньку за поріг.
