Коли я зібралася виходити заміж, несподівано зателефонував тато. Його не було в списку моїх гостей. Тато запитав, як у мене справи. Привітав з заручинами. Я ось що йому відповіла:
-Тату, мені приємно , що ти мене згадав вперше за двадцять років. Згадав, коли в моєму житті все налагоджується, коли я вступаю в доросле життя. Надіюся, що моє сімейне життя буде кращим, ніж у моєї мами. Що я житиму у сім’ї, в якій пануватиме любов і достаток.
Я не запрошую тебе на весільний бенкет. Тебе не було зі мною впродовж всього життя – ні в миті радості, ні в хвилини скрути. Тебе не цікавило, як я живу на мізерну мамину зарплату. Що я їм. Як одягаюся. З ким дружу. Як вчуся. Коли хворію. Як розважаюся. Чого плачу. В які ігри граю. Чи є в мене гроші на обід. Чи маю я теплі черевики на зиму. Чи можливість хоч інколи відпочити в Карпатах чи на морі.
Зі мною завжди була мама. Вона, щоб забезпечити належне життя надривалася на додатковій роботі у вечірні зміни. Вона перешивала власні найкращі сукні на мене, бо в мене також була потреба гарно одягатися. Ми разом їздили в село і допомагали далекій родичці, щоб потім мати власну городину на зиму.
Мама дбала про мою освіту. Останню копійку віддавала на репетиторів, щоб дати мені належну освіту. Я дуже хотіла вчитися. З її допомогою вступила до університету і закінчила заклад з відзнакою. Сьогодні в мене є чудова робота з хорошою зарплатою. Є друзі, які були поряд зі мною у сумні хвилини. Є наречений. Тату, ми, на жаль, чужі люди. Тебе нема в моєму списку гостей. Я щаслива й без тебе, тату.
Після цього дзвінка тато більше не відзивався. Вочевидь, зрозумів, що вже не надолужить втраченого. І чому люди мають властивість з’являтися тоді, коли ти переборов усі труднощі. А коли важко, то їх немає!
