Орися Петрівна побачила його о пів на восьму ранку.
Михайло стояв біля ліфта й тримав кота. Притискав до грудей обома руками. Кіт був сірий, облізлий з одного боку, і від нього тхнуло підвалом так, що Орися Петрівна на крок відступила.
– Господи, – сказала вона. – Це ще що таке.
Михайло не відповів. Він взагалі рідко розмовляв із сусідами. Натиснув кнопку ліфта й дивився на табло.
– Де ти його викопав, – не спитала, а констатувала вона. – Він же весь брудний. Ти що, додому його понесеш?
– Я шукав його п’ять місяців.
Ліфт відчинився. Михайло зайшов. Натиснув четвертий.
Орися Петрівна лишилася стояти в під’їзді й дивилася, як двері зачиняються. Але обличчя у Михайла було дуже радісне. Він не зводив очей з кота й трохи поправляв лапки, коли той ворушився.
Вона потім говорила сусідці з п’ятого, що виглядав він дивно.
Але чому — вона дізналася пізніше.
Оголошення з’явилися у вересні. Невеликі, надруковані на звичайному папері, з фотографією. На фото був кіт. Сірий, смугастий, вуса з одного боку коротші, ніж з іншого. Під фото коротко написано «Загубився» і номер телефону.
Михайло клеїв їх сам. Рано-вранці, до роботи, виходив із рулоном скотчу та стосом листків. Обходив стовпи, дошки оголошень, стіни біля магазину. Пальці мерзли, скотч погано липнув на холоді, доводилося притискати довше, ніж зазвичай.
Мурчик пропав наприкінці серпня. Просто не прийшов увечері. Кватирка на кухні була відчинена.
Вдома біля батареї стояла миска. Михайло її не прибрав.
Дзвінки були перші два тижні.
Люди повідомляли про сірих котів. Про смугастих котів. Про одного рудого, якого чомусь теж вирішили запропонувати. Михайло їздив на кожен дзвінок. Дивився, хитав головою, дякував. Їхав назад.
На третьому тижні зателефонувала жінка з вулиці Будівельників, сказала, що бачила схожого біля гаражів. Михайло поїхав увечері, після роботи, вже в темряві. Ходив між гаражами з ліхтариком телефона, світив під двері, кликав. Ніхто не вийшов. Тільки чужий кіт, чорний, подивився на нього з-під воріт і пішов назад у темряву.
У жовтні він завів блокнот.
Записував адреси, куди їздив. Імена людей, які дзвонили. Дати. Іноді короткі позначки – «сірий, але молодший», «не той окрас», «господарі знайшлися». Сторінок ставало більше. Михайло гортав блокнот іноді вечорами, не перечитуючи, просто гортав.
Колега на роботі, Віктор, спитав одного разу, чого він такий.
– Ніякий, – сказав Михайло.
– Ну от саме, – сказав Віктор і більше не питав.
Листопад був сирий, темніло рано.
Михайло розширив райони пошуку. Ходив по дворах через квартал, через два. Заходив у чужі під’їзди, дивився на підвіконня, під сходи. Іноді питав у людей у дворі. Більшість хитали головою, не зупиняючись. Одна бабуся біля третього під’їзду сказала, що бачила схожого біля трансформаторної будки у вересні, але точно не пам’ятає.
Михайло подякував. Дійшов до трансформаторної будки. Постояв. Нікого, звісно.
Орися Петрівна якось зловила його в під’їзді й сказала, що годі вже, п’ять місяців минуло, треба взяти іншого. Вона говорила не зі зла.
– Іншого не треба, – сказав Михайло.
– Ну й дарма, – сказала вона.
Він кивнув і пішов до сходів. Орися Петрівна дивилася йому вслід і думала, що от люди — зовсім себе заганяють через якихось котів.
У грудні дзвінки майже припинилися.
Оголошення намокли, пожовкли, де-не-де відклеїлися. Михайло переклеював. Друкував нові, виходив уранці з рулоном скотчу. Він навчився тримати рулон під пахвою і відмотувати однією рукою, поки другою притискає листок.
На третій день січня він почув звук.
Тихий. Ледь-ледь. Десь за дверима підвалу, тими, що під першим під’їздом. Михайло зупинився. Прислухався. Звук не повторився.
Він постояв хвилину. Потім пішов по ключ до управдома.
Управдом, Семен, довго шукав ключ, знайшов не той, потім знайшов той. Спитав, що Михайло загубив у підвалі. Михайло сказав. Семен подивився на нього, як дивляться на людину, якій краще не перечити, і ключ дав.
Двері відчинилися з зусиллям, тхнуло сирим бетоном, старим деревом і ще чимось. Михайло ввімкнув ліхтарик і ступив усередину.
Підвал був довгий і низький.
Михайло йшов повільно, світив під труби, за старі ящики, уздовж стіни. Промінь ліхтарика вихоплював то іржавий велосипед без колеса, то стос дощок, то чиюсь покинуту розкладачку з продавленим боком. Пахло вогкістю і вапном. Десь капало, рідко й рівномірно, як годинник.
– Мурчику, – сказав Михайло.
Тихо сказав. Не покликав, а скоріше перевірив, як перевіряють темряву, перш ніж увійти.
Ніхто не відгукнувся.
Він пройшов далі, повз щиток із проводами, повз старі батареї, складені вздовж стіни. Промінь ліхтарика рухався повільно. Михайло не поспішав. За п’ять місяців він навчився не поспішати там, де поспішати марно.
– Мурчику.
Знову тиша. Тільки капає десь. Тільки гудуть труби над головою, теплі, вкриті пилюкою.
Він дійшов до дальньої стіни й зупинився. Посвітив у кут. Там були ящики, три або чотири, складені один на один, і між ними та стіною був темний простір, вузький, як щілина. Михайло присів. Посвітив туди.
Два ока віддзеркалили світло.
Він не ворухнувся. Просто дивився. Серце зробило щось дивне, не гучне, але відчутне, наче пропустило крок і потім наздогнало.
– Мурчику, – сказав він. Зовсім тихо.
Ока не зникли. Але й кіт не вийшов. Сидів у щілині між ящиками та стіною і дивився на світло ліхтарика. Михайло опустив промінь трохи вбік, щоб не сліпити. Потім сів на підлогу. Просто на бетон, не думаючи про одяг, не думаючи ні про що.
Просто сів. І став чекати.
Він не знав, скільки часу минуло.
Було холодно. Бетон тягнув тепло через куртку швидко й рівномірно. Михайло не ворушився. Ліхтарик тримав у стороні, щоб у щілині було не зовсім темно, але й не в очі. Іноді неголосно говорив. Не кликав, не вмовляв. Просто говорив, як говорять, коли треба, щоб голос був поруч.
– Холодно тут у тебе, – сказав він. – П’ять місяців. Я й не думав, що ти тут.
Із щілини не було ні звуку.
– Я всюди ходив. На Будівельників їздив, уночі. Там гаражі, ти не знаєш. Блокнот списав увесь.
Капало десь у темряві. Труби гуділи.
– Вдома миска стоїть. Я її не прибрав.
Він почув шелест раніше, ніж побачив рух. Кіт вийшов із щілини повільно. Не просто до Михайла, а спершу вбік, уздовж ящиків, понюхав повітря, зупинився. Михайло не рухався. Дивився. Кіт був худий. Бік облізлий, десь шерсть не відросла. На одному боці мордочки вуса коротші. На лівому.
Це він.
Кіт зробив ще крок. Потім ще. Потім підійшов до ноги Михайла й ткнувся головою в коліно. Один раз. Наче перевірив. І лишився стояти поруч.
Михайло не одразу підняв руку. Спершу просто сидів. Потім обережно, повільно, опустив долоню на котячу голову. Мурчик не відсунувся. Тільки заплющив очі, і в цьому було щось таке просте, що в Михайла перехопило горло.
Він не плакав. Просто сидів на холодному бетоні підвалу власного будинку й тримав руку на голові кота, якого шукав п’ять місяців. А кіт стояв поруч і мовчав. Він завжди був небагатослівним.
Устати було важче, ніж сісти.
Ноги затерпли, і Михайло підіймався повільно, тримаючись за ящики. Мурчик на крок відступив, спостерігав. Михайло випростався, постояв. Він читав про те, що коти можуть здичавіти, відвикнути від людей навіть за два тижні. А тут — п’ять місяців. Потім присів знову, уже навпочіпки, і взяв кота на руки.
Мурчик не опирався. Він був легкий, набагато легший, ніж був. Михайло притиснув його до грудей і відчув, як під долонею б’ється маленьке швидке серце.
Вони йшли до виходу тим самим шляхом. Повз розкладачку, повз іржавий велосипед, повз щиток. Ліхтарик Михайло тримав одною рукою, другою притискав кота. Мурчик не ворушився. Тільки один раз переступив лапами, влаштовуючись зручніше, і знову затих.
Біля дверей Михайло зупинився.
Потім штовхнув двері й вийшов.
Надворі був ранок. Сірий, січневий, без сонця. Сніг лежав старий, злежаний, із чорними слідами вздовж доріжки. Михайло мружі від світла.
Він стояв біля дверей і тримав Мурчика.
Ото тоді й побачила їх Орися Петрівна.
Вдома було тепло.
Михайло роззувся в передпокої, не відпускаючи кота. Потім все-таки поставив його на підлогу, обережно, як ставлять щось крихке. Кіт одразу опустив носа до підлоги й пішов уздовж стіни. Повільно, із зупинками. Нюхав плінтус, кут, ніжку тумбочки. Перевіряв.
Михайло стояв і дивився.
Мурчик дійшов до кухні. Зупинився біля порога, повів вухом. Потім зайшов. Михайло зайшов слідом.
Миска стояла біля батареї, де стояла завжди. Пуста, чиста, трохи запорошена по краю. Кіт підійшов до неї, понюхав. Постояв над нею секунду. Потім відійшов і сів біля батареї поряд, притулившись боком до теплого заліза.
Михайло відчинив холодильник. Усередині було трохи вареної курки. Він відокремив шматок, поклав у миску. Руки не одразу слухалися, пальці ще не відійшли від холоду.
Мурчик їв повільно. Не жадібно, як їдять голодні, а обережно. Михайло сидів поруч на підлозі, спиною до стіни. Дивився.
Мурчик потім обійшов усю квартиру. Перевірив кожен кут, кожну кімнату, кожне підвіконня. Потім повернувся до зали, стрибнув на диван і згорнувся там, де завжди спав раніше. Лівіше подушки, біля підлокітника.
Михайло не зводив із нього очей.
П’ять місяців він шукав, мерз біля стовпів, їздив на чужі дзвінки, ходив з ліхтариком між гаражами. А Мурчик сидів у підвалі під першим під’їздом. Двадцять метрів від дверей. Чим він там харчувався? Мабуть, мишами. Як довго протримався б, якби щасливою випадковістю його тихе «няв» не почув Михайло.
Михайло міг би про це думати довго. Але не став.
Він вимкнув світло в передпокої, пройшов до зали й сів на диван поруч із котом. Мурчик розплющив одне око, подивився й заплющив знову. За вікном темніло.
Усі були вдома.
