Я шукаю жінку на імя Ярослава.
Сьогодні я знову ступив під низьку арку старого львівського будинку, і одразу потрапив у двір-колодязь, вкритий мокрим весняним снігом, що вже перетворився на місиву. Це вже четвертий за рахунком двір за день. На дитячому майданчику діти ганяють шайбу по калюжах, вода розлітається на всі боки, а хлопчаки в захваті. Я стою, ховаючись під аркою від березневого дощу, і вдивляюся у знайомі, а водночас ніби чужі мені обриси подвіря.
Згадую, як колись, років сорок тому, тут не було нічого, окрім напнутих мотузок, на яких сушили речі, сараїв, стареньких лавок і кущів флокса. Тепер усе змінилося до невпізнання.
Інакше й не могло бути скільки всього змінилося за цей час
У цьому дворі мені потрібно праворуч від арки, на другому поверсі триповерхового будинку. Колись тут була та ж сама комуналка, друга справа квартира, глибоко в кутку. На дверях ще й досі, мабуть, залишилися ґудзики різної форми й кольору з написаними прізвищами співмешканців.
Я памятаю усі дрібниці тієї квартири кожен скрип підлогою, відтінок фіранок, зелений чайник на плиті, спільні жарти під час ловлі таргана, що два дні поспіль зявлявся під стіною У памяті спливають і тінь маминих рук на вікні, і смак вечірнього світла.
Але я не памятаю номеру квартири, ні навіть точну адресу. Памятаю тільки вулицю, а от який саме двір, уже не впевнений ці обійстя тут тягнуться одне за одним, і всі вони такі схожі, мов брати-близнюки, задумані ще за радянських часів тим самим архітектором зі Львова.
Я переходив від підїзду до підїзду
Панель на домофоні. Тисну: 43.
Добрий день, я шукаю Ярославу Скажіть, будь ласка
Часто навіть не дослуховували “Тут такої не було”, або навіть такого Доводиться питати знову.
Перепрошую, це дуже важливо. Ваша квартира це випадково не там, де у 1980-му жила Ярослава? Дуже прошу, згадайте
Я робив замітки у блокноті, аби не втратити ход нитки.
16 нікого, 24 точно ні, 32 а купили нові люди
Дво́рів багато. Треба повернутися туди, де не відповіли, не відкрили або ж залишилися питання.
В одному з підїздів великих, з високими вікнами ще з тих часів витає знайомий аромат котів і старого пороху. Памятаю цей запах.
Доброго дня, привітно киваю літній жінці в сірому пальті з торбою.
Та й вам доброго, усміхається у відповідь. То може, вас до когось конкретного?
Мені на другий поверх. Я шукаю Ярославу, жінку десь за шістдесят, ви не знаєте може, жила тут така? У правому куті квартира була, ще за комуналки.
У правому куті? Та там зараз сімя Іванчуків, двоє діток. Ні, Ярослави тут не було. Я живу з дитинства, такого би точно памятала.
Дякую, опускаю очі, обережно спускаюсь по стертих східцях. Жінка йде за мною.
Слухайте, а як у неї прізвище?
Якби знав, знайшов би у книжці але не памятаю.
А ким вона вам? не вгаває жіночка.
Я зупинився, затнувся
Вона?.. Вона лиш все, що в мене було.
***
Ярослав Ласкава Яся У кохання нема визначень. Воно просто існує, чи не існує. Все інше картинки, спогади й біль.
Роками ця любов залишалася зі мною. Я змирився з тим, що зостануся з цією вагою на серці назавжди.
З Людмилою, моєю законною дружиною, ми жили довго, але з останніх років поволі віддалялися, гасли залишалося тільки господарство і крижані короткі фрази на зразок: Занеси сміття. У домі виблискували позолочені рами, кришталь, масивні меблі, килими, штучні квіти у дорогій вазі на білому роялі. Парадний, американський “Steinway & Sons”, поруч якого ніхто з нас так і не заграв жодної мелодії не стільки рояль, скільки підставка під вазу.
Хоч дружина й намагалась вчитися грати, закинула справу вже за кілька місяців. Навіть завершити вагітність не судилося не можу звинувачувати, але чомусь думається, що саме самозакоханість Люди не дала їй стати мамою.
Додому поверталося дедалі менше сенсу, хоча після втрати дружини мені стало важко від самого факту, що залишився зовсім сам, а серце до кінця і не витримало.
Вже на пенсії стосунки з дружиною були лагідніші разом гуляли у міському парку, на лавках біля озера годували качок, наче згадували юність, я неспішно звикав ловити рибу, а в повітрі відлунював осінній Львів.
Чому не помітили раніше, як все добре навколо, Людо? питав.
Бо дурні, кивала Люда.
Впродовж карєри я слідкував за власним зростанням по лінії обласної адміністрації, дякуючи тестю в Києві, який завжди усував мені дорогу.
Декілька років тому я дізнався історію, що змінила хід мого життя про справжній вибір, який довелося зробити, коли Ярослава зявилася у моєму дорослому житті…
***
То були кінці 70-х, я з майбутнім тестем приїхав на нараду з Нового Роздолу до Львова. Самотній у великому місті, зайшов до підземного переходу біля Оперного і почув скрипку.
Тендітна дівчина в блакитному береті і легкому шарфі грала, а поруч на асфальті лежав футляр люди кидали у нього гривні та копійки, хтось зупинявся на кілька хвилин. У її руках музика звучала так трагічно й проникливо, що я не міг ступити далі. Її обличчя, її сяючі від холоду руки вразили мене до глибини душі.
Несподівано якийсь грубий підліток схопив футляр і побіг геть. Я гуркнувся за ним першим, закликав: Тримайте злодія!. Мужчина у кашкеті затримав хлопця, а я підняв порожній футляр, у який навіщось висипався мій гріш.
Скрипчиня піднялась до мене засмучена, і я простяг їй дрібязок.
Не треба, сказала вона низьким для такої тендітної постаті голосом, футляр і так був зламаний… Дякую вам!
Як часто у вас таке? спитав я.
Буває, відповіла.
Я ледве надважився йти за нею, бо вона методично звертала з дороги, вкінці зупинилася на містку й, затримавши футляр, хотіла кинути скрипку у воду. Я зупинив її і, забравши інструмент, відніс назад з-за перил.
Виявилося, у дівчини не вистачало на їжу і вона прийшла сюди всупереч маминій забороні після її смерті.
Я намагався дати гроші образилась ще більше. Завтра я чекатиму вас тут! вигукнув їй услід
Наступного дня її не було потім чекання, два-три години ходив туди-сюди, і нарешті вона прийшла. Торговки вже встигли винести мені складний стільчик біля перехрестя.
Весь час слухав її, залишив гроші вона розсердилась: Це надто багато, так не можна. Ми швидко покинули метро у переходах хазяї вимагали сплачувати данину. Почалася бійка: мене повалили на підлогу троє хлопців; Яся втекла, повернулася разом із поліцейськими.
Вона наполягла, щоб я поїхав до неї додому, допомогла мені піднятися в комуналку маленька кімнатка, фіранки, старі книги, порцелянові слоники на фортепіано, запах цибулі… Я залишився ночувати, вона подавала чай з бубличками (“Більше нічого немає”), а на ніч штопала мої штани.
Я просив поїхати зі мною на Західну Україну, кликати заміж, а вона відказала рядками Ліни Костенко про останню зустріч…
Рано вранці зателефонував тесть справа про корупцію, сфабрикована його недоброзичливцями, і з тієї миті моє життя полетіло під укіс.
Якщо залишиш Ярославу, залагоджу все, поїдеш у Київ, ультиматум просто й відверто.
Я послухався. Витримав цю зраду, як міг. Досі не пробачив собі.
***
Зараз я знову тиняюсь цими львівськими дворами, спілкуюся з бабусями на лавках.
Ярослава? дві старенькі хитають головами. То, може, про Анастасію? Вона весною померла…
Та ні, Ярослава десь тут жила сумніваються. Жінка з дитиною під серцем, важко їм було. Але потім донька стала знаною скрипалькою.
Де ж тепер ця Ярослава?
Ви в онуки спитайте, вона живе в цій же квартирі.
Знаходжу потрібний підїзд. Домофон відповідає чоловік.
До Пахолків, будь ласка.
Двері відмикаються. Йду нагору, чоловік підхоплює під руку, жартує: він лікар, зараз уколе у вену, а потім до лікарні!
В кімнаті жінка в простому домашньому платті, схожа на Ярославу молодих років. Поруч син, восьмирічний Сашко, ще й по-батькові Михайлович. Пємо чай із дочкою, розмовляємо
Ви мій тато?
Я мало не втратив притомність, усе серце перевернулося. Сльози (здалося мені, у котрий уже раз за ці два дні по Львову) котилися щоками.
Не знав я, Сашуню, але повинен був здогадатися…
Слухаю історію дитинства моєї Ясі. Тяжко їй було, але донька виросла, стала відомою. Вони обєднали комуналку, мама лишилася а потім поїхала жити у новий дім.
Кажуть, що Ярослава досі вас чекає
Не треба дзвонити, прошу. Я сам до неї прийду.
Їду на таксі у новобудову. Двері пятого поверху. Натискаю дзвінок. Вона відчиняє. Полетіли десятиліття, через мить ми вже обіймаємося, падаємо на коліна одне перед одним, говоримо пошепки, сльози течуть по щоках.
Я знайшов тебе, Ясю! ледве вимовляю.
Вона мовчки тулиться до мене, обіймає.
Я знала, що ти повернешся, шепоче.
У полі зоряного весняного Львова несе мене у лікарню доньчин чоловік а ми сидимо з Ярославою на задньому сидінні і вже не відпускаємо одне одного.
Так, тепер ми будемо разом. І нехай попереду лікування, попереду майбутнє головне, я встиг. Я знайшов своє щастя зараз і назавжди.
***В цю ніч між нами не було зайвих слів. Ми мовчки трималися за руки, слухали, як за вікном накрапає дощ по нових підвіконнях, і кожна стара рана тихо загоювалась поруч із іншим серцем. Ярослава показувала мені фотографії наша донька на концерті, онук на дитячому майданчику, подорожі, сміх, життя, якого я не бачив. Я сміявся і плакав увесь водночас, а Яся гладила мене по сивому волоссю так, як колись, у юності, коли нічого не було неможливим.
На світанку вона приготувала каву: терпка, чорна, сладка від трохи цукру й роками вистражданої любові. Ми сиділи на кухні, і я побачив на стіні нотний аркуш частина нашої історії, яку вона несла в собі все життя: мелодія, що розпочалася на львівській вулиці, і ніколи не обірветься.
Вранці дзвонив зять: хвалився, що онук вміє готувати омлет, і запрошував у гості цілою сімєю. Я з Ярославою переглянулися і зрозуміли: наш час нарешті настав.
Ми вийшли у двір, де сідав березень і сніг розтанув, залишаючи калюжі для хлопчиків із шайбами. Я легко тримав її під руку, наче боявся злякати це щастя, що нарешті стало дійсністю. Життя не пробачає втраченого але дарує другий шанс тим, хто готовий шукати аж до весни.
Я озирнувся на арку, що колись закінчила для мене юність, і по-новому повірив нічого не минає без сліду, якщо чекати і йти до кінця.
У цю стару львівську весну я йшов поруч із Ярославою, і саме тут, між новим світанком і зморшками на її долонях, моє серце вперше за довгі роки було вдома.
