Я шукаю жінку на ім’я Оксана.
Через низьку арку він увійшов у двір-колодязь, де талий сніг ще не встиг розтанути. Це вже четвертий двір. Дитячий майданчик, гойдалки, хлопчаки в калюжах ганяють шайбу вода розлітається на всі боки, а їм байдуже.
Він зупинився під аркою, уважно оглянув двір. Хотілося, щоб пам’ять чіпко зачепилася за якусь дрібницю і витягла з глибини подробиці минулого життя. Але ні, нічого не впізнавався, усе тут зараз зовсім інакше, ніж тоді, у його юності. Пройшли роки. Колись тут були лише мотузки для білизни, прибудовані сараї, кущі флоксу й старі лавочки.
А тепер…
За стільки років не могло не змінитись усе.
На незнайомого пристойного літнього чоловіка у зимовій кашкеті ніхто не звертав уваги. У цих чотирьох будинках дворі багато хто здавав житло. Львів…
Йому треба було в будинок праворуч від арки. Другий поверх, кутова квартира праворуч. Памятав форму сходів, кількість сходинок, кольори стін. В голові змішалися спогади зелений чайник, скрип підлоги, і навіть тарган, якого вони два дні ловили. Памятав усе у глибинах квартири…
Проте номера не памятав, і вулиці точної вже не міг згадати. Такі двори-колодязі один за одним стояли на тій вулиці. Та й у підїзді не був певен чи другий він? Усі ці будинки були, як під копірку.
Ось і ходив він цими дворами…
Правий будинок, другий підїзд… Або як тут кажуть парадна, другий поверх, кутова квартира справа, сорок третя… чи…
Траплялось, якщо був домофон він тиснув: 43.
Доброго дня, я шукаю Оксану. Скажіть, будь ласка…
Іноді його не дослуховували, казали такої тут не живе, хіба раніше.
Вибачте, але це дуже важливо. Скажіть, у 1980 році у вашій квартирі не жила жінка Оксана? Мені дуже потрібно це знати.
Після третього двору він дістав блокнот і став записувати:
“16 нікого, 24 точно ні, 32а не знають, купили…”
Дворів багато, треба було повертатись, перевірити там, де не дістукався, не додзвонився, або залишилися питання.
Він підіймався пологими сходами великого глухого підїзду. Високі вікна були пилюжні, пахло котами цей запах був знайомий ще з минулого.
Доброго дня! він уклонився.
Назустріч ішла старша жінка у сірому пальті з господарською сумкою.
Доброго дня, а ви до кого? поцікавилась вона.
Мені на другий поверх, я шукаю Оксану, років шістдесяти. Не знаєте, чи вона тут живе?
А в яку саме квартиру?
Кутова, давно це було, ще коли тут були комуналки. Тільки зовсім не впевнений у будинку…
Кутова? Ні. Там родина Іваненків, чоловік, жінка, двоє діток. Про Оксану не чула, тут я з дитинства.
Дякую, він схилив голову, почав спускатися по стертих сходах.
Жінка рушила за ним.
А прізвище її не згадаєте?
Якби знав знайшов би у довіднику, в базі… Немає, не памятаю.
А ким вона вам була, якщо не секрет?
Він розгубився: і хто ж вона насправді для нього? Оксанка… Кохана…
У любові немає визначень або вона є, або немає. Все інше наші уявлення, відтінки, наслідки.
Олександр Ігорович усе життя вірив, що любов тендітне почуття. Не витримає розлуки, зітреться. Але пригадуючи щасливі чутливі миті, він і знаходив у цьому розраду, і відчував біль.
Він був винен. Жив так із серцем-інвалідом сорок років.
Можливо, ці спогади й рятували його серце, хоча… Саме серце підвело першим. Коли померла дружина, з якою мешкали разом усе життя, хоча й останнім часом ледь спілкувались, воно защеміло і стався інфаркт.
Дружина не зясовувала стосунків, не сварилась із ним, просто одного дня розійшлися вони по різних кімнатах у великій квартирі. І для неї то був її дім, а він тут так байдикує, казала подругам:
Куди його приткнути? Та хай вже живе…
В оселі усюди кидалися у вічі картини в золотих рамах, кришталевий посуд, дорога меблі, сувеніри, килими. У центрі зали білий рояль, на ньому ваза з штучними квітами.
Рояль був американський, “Стейнвей та Сини”. Але Олександр ставився до нього з певною іронією: адже ніхто з родини ніколи не вмів на ньому грати.
Дружина пробувала брати уроки, але як зазвичай не доводила справ до кінця, окрім манікюру чи масажу.
Не закінчила вона й єдину вагітність. Хоч Олександр і розумів, що це не її вина, все одно йому здавалось: її егоїзм завадив стати матірю.
Часто він думав про це. Знав жінку, в руках якої рояль оживав би.
Але попри все сумував за дружиною. Останніми роками стосунки поліпшились: обоє хворіли, разом гуляли двором чи парком, годували качок біля ставу. Олександр захопився риболовлею. Уже не треба було щось доводити.
А чому раніше не гуляли тут, Світлано? Добре ж…
Дурня з себе робили, відповідала дружина.
Колись усе бігли він швидко робив карєру, дослужився до міністерства у Києві. Тесть його тягнув щаблями, швидко давав підвищення.
Він і справді був працьовитий, розумний, з характером керівника, вмів ризикувати. Про такого зятя мріяв би кожен.
Тільки його мало не втратили про це чоловікові колись обмовилась дружина.
А хто вона вам, якщо не секрет? спитала жінка в підїзді.
Він озирнувся і тихо:
Вона… це, напевно, все, що у мене залишилося.
Вона більше не питала. У її погляді було співчуття, розуміння, що він шукає дуже рідну людину.
Він попрямував у наступний двір. Ноги мокрі, дзвонив у двері, чув і грубості, і довго пояснював свою ситуацію. А потім знов у наступний…
Увечері повернувся змученим в готель. Ліг не роздягаючись. Боліли ноги, спина, важко дихалося. Але вранці знову пішов шукати.
***
Осінь тоді у Львові видалася дощовою. Вулиці були вкриті золотим килимом листя, а торгівля вирувала скрізь лотки, ятки.
Він із майбутнім тестем приїхав із Харкова на нараду з питань будівництва у рамках нової демократизації суспільства.
Захід був важливий для секретаря облкому Іваненка, він планував переводитись до Києва. Молодий Олександр Гудзь нічого не очікував несподівано став правою рукою секретаря, та працював з бажанням.
Будувався новий завод, Олександр курирував проєкт. Він був ще молодим, не все розумів здавалось, може керувати своєю долею як заманеться.
У Львові насолоджувався містом. Настрій чудовий. Іваненко відправив його у справах, і на станції метро Площа Ринок Олександр почув ніжну мелодію.
Струнка дівчина у блакитному береті й з легкою шаллю грала на скрипці, спиною до дощаної стіни переходу. Перед нею лежав відчинений футляр, куди кидали дрібні монети.
Олександр не міг відірвати погляду. Драматична музика, синій шарф, вюнке волосся під шапкою, замерзлі руки. Здавалося, цей холод навіть додає їй сили.
Навколо метушились продавці, покупці, хтось кидав гроші. Лише Олександр завмер.
Дівчина скінчила мелодію, обтрусила руки, поправила рукава, а потім знову музика видавала останнє з душі.
Стільки смутку і болю! Звуки піднімались до склепіння.
Раптом підліток присів біля скрипки й підхопив футляр і миттю побіг.
Крадіжка! Ловіть! закричала перекупка.
Дівчина все ще грала із закритими очима.
Олександр перший рвонувся навздогін. Наздогнав, коли той вже покидав футляр, хоча гроші розсипались.
Бачите, він не схотів віддавати скрипку, Олександр повернув футляр дівчині, зібравши дрібязок, Ось, усе, що знайшов.
Не потрібно. Дякую. Футляр і так вже розбитий, глухим голосом відповіла дівчина. Щось значно глибше за цю пригодку тиснуло їй на серце.
І часто тут таке?
Трапляється, коротко відповіла вона.
Олександр рушив за дівчиною, яка все сповільнювала крок на мосту. Вона довго дивилася у воду, потім простягла футляр за перила.
Він кинувся:
Дівчино, не треба! Не робіть того, будь ласка!
Вона здригнулася, і вони разом втримали скрипку.
Це ви? Чому?
Я не міг дозволити… Скрипці ж треба жити вона для музики.
Я обіцяла мамі більше не грати в переході…
Мама?
Мама померла два місяці тому.
Ой, пробачте… Це все пояснює.
Довго вони йшли мовчки на вітряній вулиці. Згодом дівчина зізнається вона просто голодна, музика задля хліба.
Це легко виправити! Олександр дістає гривні, але вона рішуче відмовляється.
Ви дивний. Не переслідуйте мене, будь ласка.
Але я чекатиму Вас у тому ж переході! Захиститиму від злодіїв!
***
Наступного дня скрипачки не було. Лише через три години очікувань він її побачив. Всі уже знали, що він її вірний слухач.
Він слухав більше двох годин. Вкінці поклав великі купюри у футляр. Дівчина швидко їх сховала:
Ви що! Тут небезпечно! Ходімо хутко.
Вони піднялись на вулицю у переході розпочалась сутичка з рекетирами, але дівчина встигла викликати поліцію.
Вона взяла Олександра до себе додому у стару комунальну квартиру. Він упізнав просторий зал, у кутку портрет матері, трохи фіранки, книги, біле піаніно. Їхня ніч була повна розмов про музичну освіту, про життя…
Потім він повернувся з гостинцями. Вони гуляли вуличками Львова під дощем, пили гарячий каву. Відчували щастя.
Він зізнався у коханні й покликав з собою в Харків, у дружини. Вона лише читала вірші.
Це не остання зустріч, сказала Оксанка.
На ранок несподіваний дзвінок у двері: його розшукує керівництво загрожує кримінальна справа.
Я повернуся, прошепотів Олександр. Ти тільки вір.
Він поїхав, не знаючи, що за ним стежать. Усе було обставлено, як треба для зручності інших людей…
***
Сорок років потому… Олександр знову шукає Оксану. Старенькі у дворику кивають невірно згадали померлу, але не Оксану. Він заходить знов і знов, себто вже не знає, кого шукає уже не молоденьку дівчину, а жінку шістдесяти років…
У музичній крамниці він раптом чує знайоме ім’я:
Оксана Пахолюк? Скрипачка? Її донька тут живе, із сім’єю.
Покоління імена Сашко, що й Олександр. Донька Оксани, його донька, народжена в рік їхньої розлуки…
У сучасній квартирі світлого району зустрічає істинного рідного онука, який з гордістю обіймає його:
Я Саша!
І так минуло життя. Слів вибачення, любові й прощення не вистачало.
Його везуть до лікарні хвилювання замість серцевих атак.
Ти тільки не відпускай мене знов, Оксано, шепоче він.
Тепер лише разом, тримає його за долоню.
***
Не холості роки головне, знайти своє і не боятися визнавати помилки навіть у шістдесят. Адже справжня любов здатна пережити довгі десятиліття і знайти дорогу додому, яку не стерти з людської душі. Справжнє щастя у вмінні пробачати й чекати, й не минути свого.
