Ми з чоловіком вирішили удочерити дівчинку. Лікарня, де перебувала дитина, була трохи далеченько від моєї роботи, тому провідувала дитину раз у місяць. Вважала, що дитина малятко в такому віці ще нічого не розуміє і не сприймає присутність іншої людини. Але згодом зрозуміла, що я дуже помилялася.
Дівчинка, яку ми планували удочерити, була дуже крихітна. Мені часом навіть страшно було брати її на руки. Від народження прожила всього лиш три місяці. Вирішили в майбутньому охрестити її Вірою.
У цей період готувала документи для того, щоб забрати дитину в сім’ю. А поки що вважала, що в дитини все гаразд. За нею ретельно доглядає медичний персонал. Вона добре їсть, скарг від лікарів на її здоров’я немає.
Від роботи до лікарні треба було їхати щонайменше годину. А потім стільки ж часу треба згаяти для повернення додому. У мене не було потреби її провідувати, аж поки не взяла дитину додому. Аж тоді зрозуміла, наскільки ми були потрібні одна одній. Кільки трепету і ніжності народжується в мить, коли дитя опиняється на руках. Скільки радості випромінюють ці маленькі оченята. Але я цю можливість втратила.
Збігло три роки, і в нас появилося бажання взяти в сім’ю хлопчика. На цей раз і дня не було, щоб я його не провідала. І, що важливо, він навчився мене відчувати. Достатньо було мені появитися в палаті, як малий починав крутитися і видавати звуки, схожі на плач чи рюмсання. Це була вимога приділити йому увагу, взяти на руки, переодягнути, погойдати.
Я на це спершу не звертала уваги – вважала, що хлопчик неспокійний. Однак після одних відвідин мені медсестра зізналася, що дитина цілком спокійна, поки не появлюся я. Після мого відходу він ще може плакати до пів години.
Аж тепер зрозуміла, що між нами вже виник зв’язок. Хлопчик відчуває мою появу і зникнення. Він відчуває мою енергію, моє тепло і, очевидно, між нами вже є прив’язка. Тому й сама після роботи, незважаючи на втому, лечу до нього наче на крилах. Мрію, марю тим днем, коли Богданчик буде в нас вдома, де я зможу натішитися ним досхочу.
Коли беру Богданчика на руки в лікарні, пояснюю йому, що скоро він не буде сам, що я його обов’язково заберу в нашу родину, де на нього вже чекає сестричка Віра і тато Володимир. Він наче розуміє мене – усміхається, радіє. І ця дитяча усмішка додає мені енергії для подальших справ. Треба якомога швидше оформити документи, щоб малюк був разом з нами.
