Святкую свята з колишньою невісткою, а не з новою дружиною сина. І не збираюся вибачатися за це.
Нещодавно мені виповнилося шістдесят. Пенсія, хворі ноги, втома від життя, від людей — як у більшості жінок, що тягли все на собі без допомоги, без чоловічого плеча. У свої найкращі роки я була перукаркою — професія не найлегша, особливо коли цілі дні на ногах, та ще й з усмішкою. Зараз здоров’я вже не те, працюю рідко, переважно для знайомих.
Мого чоловіка давно немає в моєму житті. Ми розлучилися майже відразу після народження сина — колишній виявився марнотратним ледарем, який вмів лише курити в хаті та пити з товаришами. Робота для нього була «не панського роду», але жити за мій рахунок він умів чудово. Я пішла від нього без жалю, навіть полегшало. З того часу все робила сама. Одна. І сина підняла сама.
Вирощувала його, як могла. Намагалася бути і матір’ю, і батьком. Так, помилок було чимало — адже часу на розмови по душі не вистачало. Я працювала на знос. І коли він виріс і пішов до армії, я вперше відчула: ось, тепер, мабуть, у нього все буде по-іншому.
А потім він повернувся. Привів додому дівчину — лагідну, теплу, усміхнену. Олену. Через кілька місяців весілля. Я прийняла її з радістю, навіть дозволила перший час пожити в мене. Ми подружилися, чесно. Ніколи не сварилися. Готували разом, дивилися фільми ввечері, обговорювали все: від рецептів до книжок. Мені було з нею легко й затишно — ніби рідна донька з’явилася.
Потім вони переїхали. Народили сина — мого першого онука. Олена не хотіла сидіти на шиї, пішла працювати. А мій син влаштувався добре, згодом навіть справу власну закрутив. Я раділа: все вийшло.
Коли мені знадобилася операція, Олена без зайвих слів відвезла мене до приватної клініки й усе оплатила. Жодного докору. Просто — допомогла. Я цього їй ніколи не забуду.
А потім, через дев’ять років шлюбу — розлучення. Олег, мій син, пішов. Просто зібрав речі й пішов. Сказав, що закохався в іншу. Олена бороОлена боролася за сім’ю, але його серце було холодним, як крига взимку.
