Я навчаюсь в медичному університеті та мене відправили на практику в будинок для літніх людей. Я був геть не в захваті від такого, адже сидіти та спостерігати за стариганями мені видавалось нудним.
Вже після початку практики я зрозумів, що мислив помилково. Бо ж старші люди – доволі цікаві та мають багато історій неймовірних.
Але нещодавно, поки я сидів у залі в навушниках, але не увімкнув музику, почув дуже цікаву та веселу розмову двох дідусів.
– Чуєш, Олегович, а він нас точно не чує? Прямо взагалі?
– Ну може не прямо взагалі, але не чує. Бачиш які навушники має? Стирчать з вух, та й осьо, аж в самі вуха залазять.
– Ну… Добре. Але ти впевнений в тому, що мене не помітять?
На цьому моменті я став слухати уважніше, бо стало цікаво.
– Та не помітять! Кажу тобі. Йди туди, де я тобі казав. Відтягни сітку паркану і вилізеш. Ти ж хочеш із Софією Степанівною побачитися чи ні?
– А як мене шукати почнуть?
– Так як спитають, то скажу, що ти на процедурах.
– Ну не знаю, все одно страшно. Відчуваю себе школярем, що з дому тікає, щоб з однокласницею погуляти.
– Ну але ж романтично, хіба нє?
– Та так. Але якщо мене помітять? Що тоді робити?
– Як що? Не забувай, що нам вже по вісімдесят з гаком. Вдай, ніби не розумієш, як ти туди потрапив. Або скажи щось дурне, почни історії розповідати. Вони за тобою максимум пару днів поспостерігати. І все буде добре.
– Дуже сподіваюсь, що твій план спрацює!
– Не бійся! Він надійний, як мій протез зубів вставний.
– Так він в тебе випадає з писка весь час!
– Ехехеее, жартую я, жартую.
Мені було цікаво та навіть трохи смішно з цих чоловіків. Наче вже старенька дідусі, а все одно за жінками бігають. Як підлітки, з дому тікають на побачення.
Але я не міг просто так залишите почуте. Все ж, я мав слідкувати, щоб вони не натворили нічого і не втекли. Тому відвіз самостійно того дідуся на побачення. Все це через чоловічу солідарність.
Але історію цю я запам’ятаю надовго.
