Я хочу жити, Андрійку!
Георгію Івановичу, Георгію Івановичу, що з вами?
Медсестра Катруся схопила хірурга за рукав. Але не втримала він притулився до стіни, схилив голову в нішу, мовчав.
Катруся з ледь виразною гордістю відзначила, як же лікарі віддаються хворим, як працюють до самозабуття. Тільки ж цього ніхто не цінує. Пацієнт, якого щойно оперував Георгій Іванович, цього не побачить.
Георгію Івановичу, що з вами? Я зараз покличу…
Не треба, лікар відірвався від стіни, похитуючись, пішов у ординаторську. Перед дверима обернувся до зляканої медсестри: Все гаразд, не хвилюйтеся.
Георгій із знемогою впав на шкіряну канапу. Чи дійсно все гаразд? Він уже не вперше відчував напади запаморочення. Перевтома? Мабуть.
Ще колись у нього були вихідні справжні: з родиною, родинними прогулянками у Стрийському парку, гостинні походи з дружиною, навчання дітей у гімназії. А тепер Лікарі працюють на три відділення. Який тут відпочинок? Та й Георгій в другому шлюбі, дружина молодша, діти-школярі, витрати… І машину хочеться змінити.
Та це не найголовніше. Головне Георгій звик бути потрібним, хотів бути найкращим, мріяв про визнання, лікарські перемоги. І йому це досі вдавалося: пацієнти йшли натовпом, колеги цінували, кликав на консультації, обіцянки… і зарплата була гідною.
Паша, телефонує колезі-анестезіологу, Софія твоя на зміні?
Привіт, Жорo. Так, сьогодні тут.
І наприкінці дня Георгій вже лежить в апараті МРТ у Софії, слухає різкі звуки, які не може заглушити жодна музика у навушниках.
Раптом накотив страх. Хотілося натиснути сигнал, щоб визволили із цієї залізяки. Треба відволіктися, подумати про щось хороше. Але що згадати?
Память подалась сходами у минуле. Другий шлюб… Вже дорослий, хірург, батько, а Інна молода учителька їх доньки.
Голоси МРТ перекрили навіть спроби згадати приємне. Робота дім робота. А перший шлюб несила згадувати, сварки, неприємно.
А студентські роки? О, так! Саме перші чотири. Студентський загін, хлопці, Марта зі студентського буфета… за нею всі бігали.
Георгій, Віктор і Андрій три товариші-студенти-медики. Познайомилися ще на підготовчих курсах у Львові. Лишилися в гуртожитку.
Андрій окулярик з містечка під Тернополем, стриманий і трохи наївний, з неймовірною харизмою. Біля нього хотілося просто бути, слухати його спокійні теплі слова, дивитися в його блакитні, тихі, бездонні очі.
У Андрія була феноменальна память: він знав усе на іспити, міг відповісти на будь-яке питання.
Вітько повна протилежність. Високий, гомінкий хлопець із Волині. Говорив без упину, весь поверх гуртожитку знались з ним; більше бігав до сусідів, ніж вчився.
Георгій теж нервував щодо іспитів. Здавалось, саме він не пройде, вражався знанням Андрія і балакучістю Вітька. Та кімнату не пройшов лише Михайло четвертий. А вони лишилися друзями.
На першому курсі гуртожитку ще не дали, тому мама Андрія, турботлива Ірина Степанівна, знайшла їм житло на трьох у Личакові.
Ой, благослови вас, хлопці! Живіть дружно, говорила вона, накладаючи вареники у торбу. Наготувала їм напівфабрикатів на пів місяця.
Оце дає! А ким мама у тебе працює, Андрію?
У церковній лавці, жуючи, відповідає Андрій.
Де?
У храмі свічки продає. Та й не лише…
То вона віруюча?
Авжеж. Я теж, просто каже Андрій.
Хлопці подивились на іконки на підвіконні.
Це твої чи мама забула?
Це вона нам лишила, спокійно, а потім мені лишила.
Віктор завжди казав, а потім думав:
Ви що, з глузду з’їхали? Чого в мед поступав, наука ж… Таємна сила не допоможе!
Лікар лікує тіло, а Бог душу, спокійно зауважив тоді Андрій. Хлопці тільки знизали плечима.
Про віру більше не говорили. Бачили Андрій хреститься. Але тихо, без показухи. Був відмінником, мирив Віктора і впертого Георгія розумно та швидко.
Побутові дрібниці його мало хвилювали якщо сварилися через прибирання, він мовчки брав ганчірку і починав мити.
Проблема не варта, краще зробити
Хлопці заспокоювались і допомагали.
То Андрію Бог допомагав, чи сам він обдарований, та сесію склав ліпше всіх. Латинь запамятовував миттєво. Він став тим, хто скріплював їхній гурток.
І закохався він перший у Ганну із профкому. Маленька, енергійна, добра дівчина. Вже з другого курсу вони разом.
Вітько ж несподівано став практичним. З другого курсу працював на швидкій, у лікарні його помітили, довіряли складні маніпуляції.
Георгій старанно вчився, видатних успіхів не було, але мріяв бути гарним лікарем.
***
З апарата МРТ Георгія “вивезли на свободу”. Зітхнув. Звідки ця раптова клаустрофобія?
Зайшла Софія, почала знімати обладнання.
Ну як, Софіє?
Почекай, лікар зробить опис. Зайди пізніше, очі відводить. Мабуть, втомилась.
Заберу результати завтра. Хочу додому.
Але щойно вийшов з відділення, як Софія принесла знімки і диск особисто.
Герику, ти все розумієш. Зволікати не можна. Іди до Василя Даниловича. Нехай гляне.
Георгій глянув на опис, увімкнув диск, крутить на екрані свої знімки і не розуміє, що це його мозок, його вогнище ураження.
Здавалося, ніби це пацієнта результати. Навіть, їдучи додому автівкою, не міг збагнути це ж із ним таке. Невже це можливо?..
***
Василь Данилович був найкращим нейрохірургом у їхній клініці.
Я б пом’якшив, але ти, Георгію Івановичу, сам помітиш все. Не обманю. Бачиш?..
Бачу. Це кінець?
Та ні, нейрохірург скривився, скочив із крісла. Ти ж знаєш: усе в руках хірурга, ну і… Бога.
Не віриться. Планував у Київ на день медика запросили… Родину хотів взяти, відпочити… А тепер?.. Що б ти зробив на моєму місці?
Поїхав би до Рохманюка в Київ до клініки. Вони творять дива. Але черга рік вперед. Якщо пройти допоможемо.
Георгій працював, консультував, оперував. Біль не турбував лише нетривале запаморочення. Витримував.
Почав шукати шляхи до Рохманюка. Василь мав рацію майже неможливо пробитись.
Настав час сказати дружині. Інна одразу почала збиратись до Києва.
Інно, доведеться їхати мені самому.
Чого саме? А діти?!
Я не на конференцію. В лікарню. В мене пухлина мозку…
Вимовив і ніби зізнався вперше самому собі. Інна подивилась із вологими очима.
Господи… Як так? Я маю їхати з тобою.
Поки немає терміново операції, можливо чекати довго.
Не вже все так серйозно?
Розповів все уривками, емоційно, як дитина. Про старі підозри, обстеження, результати. Про свої думки, прожите життя, надії…
Інна слухала і мовчала. Добре, що є перед ким вилити душу. З першою дружиною такого не мав.
***
Свідки Єгови відмовляються від переливання крові, читала викладачка.
Але це не так, озвався Андрій із аудиторії.
Хто це? жінка підвела голову.
Я… Медицина і церква допомагають людині жити по-людськи.
Хочете сперечатися? Тоді вийдіть сюди.
Викладач засипала питаннями, Андрій відповідав впевнено, спокійно, цитував Біблію. Захищаючи віру, захищав маму, свою маленьку церкву на Подолі.
Викладач лютував, аудиторія слухала Андрія, і визнавала перемогла його щирість.
Почались у Андрія неприємності. Його викликали до деканату, повертався засмучений, ділився лише з Ганною. Але потім… На п’ятий курс Андрій не повернувся. Надіслав листа прощання, просив цінувати дружбу.
Георгій і Віктор були вражені. Найкращий серед них! Міг стати лікарем… Вони знайшли Ганну та мовчала. Тоді поїхали до Андрія додому. Мама зустріла радісно Андрій вступив до семінарії.
Повернулися навантажені гостинцями від Ірини Степанівни та таки не зрозуміли рішення товариша.
Як же він міг?!
Тут уже на Божу волю. Андрій… Хочеш чи ні, а Бог повів. Ох, Андрійко…
***
Я до друга поїду, Георгій говорив із Василем Даниловичем. За три дні їхати до Києва на потяг. За кермо сідає обережно запаморочення частішали.
До якого друга?
Студентського. Двадцять років не бачились. Після медуніверу в семінарію пішов, зараз священник. Десь за півгодини від Львова. Завтра їду.
Я би не ризикував.
Треба.
Манявський Скит відомий монастир біля Коломиї, туристи і паломники у кожній кавярні. Єдина важлива риса містечка багато церков.
Георгій іде до монастиря. Дивно: за дорогу не стало зле, думав: шлях до Бога шлях до зцілення.
Біля білих мурів, серед кавярень, алей, квітів ніби інший світ: доглянута парковка, клумби, золоті куполи.
Підсказали: йде служба, батюшка зайнятий. Треба чекати. Георгій йде на кладовище, до криниці, звідки набирають воду. Старенькі тричі спускаються схилом і тричі піднімаються. Чого це?
А ви чому води не берете? питає жіночка.
Та я прийшов до товариша.
У скриньці пляшки, набирайте воду. Спуститесь тричі і тричі підніметесь.
Георгію стало цікаво, навіщо так. Набрав пляшку вода крижана, солодкавата і чиста. Полегшало на душі.
Повернувся до церкви, люди вийшли з літургії. Виходить священник високий, поважний, густо бородатий, з лагідним басом. Це не міг бути Андрій… Аж раптом зустрівся з ним блакитний погляд.
Георгій підійшов ззаду:
Най здоров, отче!
Якась парафіянка зашипіла: До батюшки “Благословіть, отче!”
Але батюшка вже упізнав:
Георгію! Друже мій!
Обійнялись, радісно перепитали новини. Пішли алейкою.
Яка ж сьогодні радість! Ганна буде щаслива.
Ганна? То…
Так, моя паніматка. Тут з дітьми. Пятеро у нас, молодшому десять.
Вау! Я й не знав. У мене теж троє донька від першого шлюбу, двоє з Інною.
Ага, тут ми живемо, нам із Ганною добре. Запрошували приїхати у міста не поїхали, тут природа і праця для душі.
А окуляри? Як із зором?
Міняв кришталик, тепер нормально. Лінзи ще маю.
Виходить, православя не відкидає медика?
Обидва засміялись.
З ними підійшла дівчина, пошепки сказала щось Андрію.
Пробач, друже, служба, люди чекають. Дам водія він тебе відвезе до мене додому. Ганна зустріне. Я навідаюся.
Георій віддав ключі від машини, сів за Андрієвою іномаркою. Одноповерховий дім, мансарда, сад, міні-капличка.
Ганна зустріла, обійняла. Дім світлий, квітуче підвіконня, ікона на почесному місці, лампадки. Душевно, тепло. Поїв, розповів трохи про себе про хворобу не казав задрімав у гамаку на веранді.
Їхати назад вже не хотілось. Відпустка до відїзду ще є час.
***
Знаєш, що з Вітьком?
Звісно, писались, дзвонились, тепер звязок втрачено… Доля Божа.
Ти на мене злишся?
Бог судить, а людям лише совість суддя. Кажи, Герику, яка біда?
Пухлина мозку, злоякісна…
Андрій зітхнув.
Сумно… Завтра на службі відстоїш, якщо буде тяжко, сядеш, після на сповідь та причастя. Потім вирішимо…
Ти як ховаєш мене…
Друже, все в твоїх руках. Священик є шлях, серце і Бог же дають сили. Ввечері на сповіді повідаєш усе…
Здивувало, та сповідь про зраду другові прозвучала для Георгія вже як покаяння, а не виправдання. В один день із ворогів вони стали з Віктором.
***
Служба скінчилась. Мало людей.
Андрій, у ризі, зчитав молитву, схилив голову Георгія:
Христос невидимо стоїть, приймаючи твоє сповідання, я лише свідок. Говори.
Я тоді Вітьку заздрив… і на кафедрі, і в лікарні, і дівчата… А тут Алла.
…У лікарню потрапила донька якогось київського чиновника Алла. Вітько з нею потоваришував. Відкрились київські перспективи…
Я, Георгій зітхнув, ображався, що йому так щастить. Трохи перебрехав Аллі про нього. Потім на весіллі з Вовкою… Пішли з Аллою на балкон, поцілувались… Вітько нас побачив…
Після того переїхав з кімнати, а ми з Аллою зняли житло.
Життя мене й так покарало. Алла стала вимогливою, контролювала, потім розлучились. З Інною спокій. Але й тут не все гладко: зраджував, не раз… Інколи через власний егоїзм звільнив людину.
Чи відпустите гріхи, отче?
Гріхи Бог відпускає, а не люди. Головне каяття, Герику.
Змахнувши сльозу, притиснувся до аналою.
Передай Богові, що я каюсь, передай, Андрію. Я жити хочу, Інну любити, дітей ростити, працювати. Мені не треба нічого, тільки бути лікарем…
Господь Ісус Христос, милістю і добротою, прощає раба Божого Георгія…
Знаєш, що думаю? Віктора треба знайти, поговорити, пробачення попросити.
Де ж я його знайду? Мені у Київ післязавтра
Він у Чернівцях, в онкоклініці. Треба не в Київ, а до нього.
Ого. Ще скажи, щоб і оперував він мене…
А хіба ні? Він фахівець.
Ото видно, відірвався від медицини…
Молюсь за тебе і молитимусь. А ти дівчину ту знайди, вибачся.
Знайду Молись за мене, отче Андрію.
Перед відїздом Георгій ще надцять разів збігав у гору з водою.
Віруючі дивилися на нього, хрестилися і хрестили його. Нехай Бог допоможе.
