Кожних вихідних я їздила за місто на дачу. В п’ятницю ввечері сідала на маршрутку, а в неділю після обіду поверталася назад. Зазвичай у неділю людей було дуже багато, тож не завжди вдавалося зайняти сидяче місце. Цього разу я вирішила не ловити гав й швиденько застрибнути всередину, щоб не стояти всю дорогу.
Коли водій попросив передавати за проїзд, я зрозуміла, що опинилися в незручній ситуації. Моєї сумочки біля мене не було, лише пакет з деякими продуктами з городу. Я так поспішала, що забулася сумочку з гаманцем на дачі. Почала обшукувати кишені в пошуках грошей, але безрезультатно. У мене не було навіть копійки, щоб заплатити за проїзд.
Почалася паніка, в голові пронеслася сотня думок: “Що мені тепер робити?”, “Як я заплачу за проїзд?”, “Може, удати, що вже заплатила?”.
Однак рішення знайшлося саме собою. Я згадала, що дістала з погреба баночку варення й взяла із собою. Люблю вранці снідати оладками, варення було б доречним. Не довго думаючи, я запропонувала банку варення замість грошей. Дехто з пасажирів спереду дивився на мене, як на божевільну, а інші зареготали.
Неушкоджену банку донесли до водія, і він здивовано подивився на мене, але потім посміхнувся і жартома сказав: “Передайте жіночці здачу?” Він простягнув мені маленьку булочку. Весь автобус вибухнув сміхом. Мені пощастило, що водій мав гарне почуття гумору.
Після того випадку, я завжди маю при собі в кишенях кілька гривень. А кожного разу, повертаючись з дачі у місто, беру із собою баночку варення. Про всяк випадок.
