Я мала все, а як виявилось згодом, нічого. До певного часу я вважала свою сім’ю щасливою та міцною.
Мені тридцять один рік, ми з чоловіком одружилися, коли мені було 24, а чоловікові 25. Ми познайомилися на весіллю в моєї найкращої подруги, з того часу були завжди разом. Спочатку я не надавала цим стосункам особливої уваги, адже планувала вийти заміж не швидше 30. Однак Володимир запевнив мене в іншому.
Після року стосунків він запропонував мені переїхати до нього жити. Ми обоє орендували квартиру та працювали. Згодом нам вдалося вийти на гідний рівень заробітку. Через рік ми придбали власне авто та стали задумуватися про житло. Завдяки старанням та сумлінній праці ми придбали однокімнатну квартиру за короткий проміжок часу. Звісно, не обійшлося й без допомоги батьків. А ще через рік ми узаконили наші стосунки та стали думати про дітей. Батьки зі всіх сторін намагалися вплинути на нас, адже їм не терпілося стати бабусями та дідусями.
Наші стосунки з чоловіком були просто чудовими, ми абсолютно всього в житті добивалися разом. Завжди вірили та підтримували одне одного. Між нами було справжнє кохання, віра та взаємопідтримка. Я не боялась, що коханий зможе мене зрадити або покинути, бо була впевнена в ньому, як в нікому іншому. У нас від початку був спільний бюджет, ми ніколи не ділили нічого навпіл. Так на світ появився наш син. Ми увесь час були разом. Володимир у всьому допомагав мені та, як тільки мав вільну хвилину, сидів із сином, щоб я мала змогу відпочити.
Так пройшло чотири роки, як раптом одного дня мені хтось подзвонив. По той бік телефону я почула голос жінки. Вона стверджувала, що є коханкою мого чоловіка. “Твій чоловік не кохає тебе. Ми вже довгий час разом”. Я не повірила їй, адже була певна – це нічого іншого, як звичайна провокація або невдалі жарти зі сторони друзів.
Коли чоловік повернувся додому, я все-таки вирішила у всьому самій переконатися. Я сказала йому про той телефонний дзвінок. І тоді Володимир сам почав усе розповідати. Це не була ніяка провокація. У його житті дійсно була інша жінка, але він нічого до неї не відчуває та не хоче руйнувати нашу сім’ю. Володимир безперестанку пояснював, ніби те, що трапилось, – найбільша помилка в його житті. Він був на підпитку, тож нічого не усвідомлював та навіть не пам’ятає, як опинився в ліжку з іншою жінкою.
Звісно, для мене це стало великим ударом. Виходить, поки я сиділа з нашим сином, Володимир зрадив мені. Я завжди була переконана, що ніколи не зможу пробачити чоловікові зради. Попросила дати мені час зібратися з думками, а потім сказала, що певний час поживу з дитиною у своїх батьків.
Минув час, і я дізналася, що та жінка народила дівчинку та ще в пологовому будинку написала від неї відмову. Зараз дитина в дитячому будинку. А дізналася я про це особисто від коханки свого чоловіка. Вона зателефонувала та запевнила мене, нібито в її житті появився інший чоловік, тож на Володимира їй байдуже. Дитину ж змушена була залишити в пологовому, адже їй самій немає за що жити.
Після цього я мало не щодня думала про її слова. І таки наважилась поїхати в дитячий будинок. Там справді була маленька дівчинка. Вона здалася мені такою милою й хорошою, що я вирішила вдочерити дитину чоловіка та його коханки.
За тиждень я зібрала всі необхідні документи. Мій син неабияк радів появі сестрички. Я не могла вчинити по-іншому. З чоловіком я не розмовляла два місяці.
А тільки забрала дівчинку до себе, таки наважилась йому зателефонувати. За декілька хвилин він приїхав по нас та ще з порога став вкотре просити вибачення. Коли раптом помітив маленьку дівчинку.
– А це хто? – несміливо запитав Володимир.
– Твоя донька. Від неї… Я не можу дозволити, щоб ця дитина жила в дитячому будинку. Тепер вона житиме з нами. Згоден? А якщо ти проти, можеш іти геть. Я тебе не тримаю. Діти не повинні страждати через своїх батьків.
Він опустив голову, а потім підійшов до мене та мовив:
“Я горджуся, що в мене така дружина! Я справді кохаю тебе! І більше ніколи навіть в сторону інших жінок не гляну”.
Володимир швидко знайшов спільну мову зі своєї донькою. Такого поповнення наша сім’я аж ніяк не очікувала.
Так, я наважилась не цей крок. Але хіба можна було вчинити по-іншому? Інколи потрібно вміти пробачати, бо ніколи не знаєш, які ситуації трапляються в житті.
