Марина взяла під опіку Надійку, коли тій було лише два роки. Вона не могла мати діток, тому дівчинка стала сенсом її життя. Павло, чоловік Марини, теж дуже прив’язався до Надійки. Разом вони проводили весь вільний час.
Біологічна мати дівчинки була з неблагополучної родини. Вона пияч _ила і гуляла, залишала дитину надовго саму, а сама кудись йшла. Надійка їй зайвою була. Сусіди сповістили про це в належні органи. Дуже скоро матір позбавили батьківського піклування.
Про світловолосу крихітку-дівчинку Марина від подруги дізналася. Вона поговорила з чоловіком і вони зібрали усі документи, щоб оформити опікунство над Надійкою.
Минали роки. Надійці виповнилося сімнадцять років. Біологічна мати дівчинки Люба згадала про доньку. Вона вирішила відшукати рідну дитину. Таки знайшла. Одного разу, коли Надійка поверталася зі школи, Люба підстерегла її. Вона підійшла до дівчинки і рішуче заявила:
– Я твоя рідна мати. Нарешті знайшла тебе! Я сумувала за тобою. Ті батьки – нерідні тобі. І склянку води на старості років ти повинна мені піднести, а не їм, адже я тобі життя дала.
Надійка втекла. Вона дуже розхвилювалася. Люба ж продовжувала й далі її перестрічати. Та дівчина ігнорувала її. Уже і Марина з Павлом умовляли її не чіпати дитину, та все було марно.
І ось настав випускний у Надійки. Зібралися родичі. Також прийшла й Люба.
– Ти ж моя кровиночка! Повернися до мене! – прошепотіла жінка, вітаючи доньку. – Я ж тебе народила!
Марина дуже нервувала, споглядаючи цю сцену. Вона боялася, що донька покине її. Тоді Надійка вирішила зробити наступним чином.
Вона взяла обох мам за руку і підвела до дзеркала.
– Ну подивіться… Питання ще є?
Надійка була схожою на Маринку. З рідною матір’ю у неї не було спільних рис. Спосіб життя Марини теж вплинув на Надійку. Вони обидві були доглянуті, стрункі, спортивні. Люба виглядала постарілою, з сивиною у волоссі, зі зморшками, хоча була молодшою, ніж Маринки.
Після цього випадку Люба перестала шукати зустрічі з донькою. Вона знову зникла з життя Надійки.
