Уже п’ять років на пенсії. А вона самі знаєте яка. Мізер, якого вистачає лишень на хліб. Я звикла до нормального життя. Коли живеш і в нічому собі не відмовляєш. Адже жила так усе життя. А тут треба затягувати пояс, чому я не навчена робити. І не хочу. Чого це я мала на собі економити. Життя одне.
Спочатку випрошувала гроші в дітей. Вони на початку давали. А потім почали скупитися. Дочка не встигає міняти наряди. Кожного сезону їдуть кудись на відпочинок. Могли б матері допомогти. Хіба не так? А вони скупляться. Я додаткова витрата у їхньому бюджеті.
Я б не проти навіть переїхати жити до доньки. В неї апартаменти великі – і на мене місця б вистачило. Але моя Аня крутить носом. Каже, що в них всі кімнати задіяні. Бо зараз часто карантин і доводиться працювати вдома. І кожному потрібен свій робочий куточок. Внучка також вже мусить мати свою кімнату, бо школа в онлайні.
Ну й що? Я б сиділа тихенько. Навіть на кухні. Пила б собі теплий чай і мріяла про відпочинок на морі чи спілкувалася б зі своєю подружкою по телефону.
Син мій далеко – десь за кордоном. На великі свята присилає якусь копійку. Але цього мало, щоб жити повноцінно.
Тому надумала одну не зовсім хорошу річ. Поки гостювала в дочки, тихенько поцупила в неї кредитну картку і перекинула гроші на свою кредитку. У неї аж три. Може, зразу й не зауважить, що в неї зникли гроші. А потім важко буде докопатися – думала я.
Однак ввечері Аня до мене зателефонувала і обізвала мене злодійкою.
-Яка ж я злодійка, дитино! Я ж поділила твій гаманець. Трохи взяла грошей собі. Мама не прогуляє. І дурниці не купить. А піде зараз в аптеку і купить собі дорогі вітаміни, бо почав знижуватися сильно зір і волосся випадати. Сімейна приписала вітаміни. А вони дууже дорогі. От я і взяла в тебе.
Дочка не стала слухати моїх пояснень, сказала, що вона більше мене не пустить на поріг свого дому. Їй соромно за мене.
-А мені хіба не соромно, що віддавала все дітям, а на старості живу з простягнутою рукою?
